Подати скаргу
Закрити пошук
04.10.2022

Статус та посвідчення журналіста: огляд міжнародного і українського законодавства

Статус та посвідчення журналіста: огляд міжнародного і українського законодавства

Посвідчення журналіста – це не лише посвідчення належності до професійної спільноти, а й документ, що надає значну кількість пільг та привілеїв у більшості країн світу.

Цей документ мав би спрощувати роботу щодо збору інформації, відкривати двері до державних структур та надавати доступ до чиновників, а також додатково захищати його власника чи власницю від різноманітних утисків, насильства та перешкод.

Натомість, в Україні посвідчення для недоброчесних осіб стало своєрідним «мультипасом»: перепусткою для легшого отримання зброї, засобом впливу на виборчі та інші суспільні процеси.

Це стало можливим через роздачу прескарт так званим «тітушкам», а у випадку з сумнозвісним Андрієм Портновим – ще й приводом скористатися статтями Кримінального кодексу, що мали б захищати журналістів, для їх утисків.

Ба більше, окремі зловмисники просто продавали посвідчення випадковим людям, які ніколи навіть не мали наміру займатися журналістською діяльністю. На думку Комісії з журналістської етики, ця практика є порушенням вимог Кодексу етики українського журналіста та кримінального законодавства.

Тож в рамках дискусії, що почала знову відбуватися в українській медіаспільноті щодо потреби та можливості запровадження єдиної прескарти, доречно ще раз подивитися на те:

  • хто взагалі має вважатися журналістом?
  • які обов’язки він має нести відповідно до міжнародних стандартів?
  • як цю практику регулює чинне українське законодавство?
  • якими можуть бути подальші шляхи щодо запровадження єдиної прескарти в Україні?

Хто має отримувати захист як журналіст: міжнародні стандарти

До появи на початку ХХІ століття новітніх медіа, які використовували Інтернет як середовище поширення інформації, здавалося, що дискусія з цього питання є закритою.

Якщо ти є працівником якогось з традиційних медіа (телеканал, радіостанція, газета), збираєш для нього інформацію та готуєш матеріали, або ж виконуєш інші функції, які ставить перед тобою редакція, то ти стаєш належним до спільноти.

Але що робити, якщо ти є журналістом онлайн-видання, діяльність яких законодавчо не регулюється напряму в більшості демократичних країн? Як отримати статус журналіста, якщо ти працюєш самостійно як блогер? Чи можливо такій людині стати «журналістом» з метою отримання додаткового законодавчого захисту?

Відповіді на ці питання почали з’являтися у другій декаді 2000-х років. Зокрема, у Загальному коментарі №34, що інтерпретує положення Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Комітет ООН з прав людини зазначив, що: «журналістика є функцією, яку виконують різні типи гравців, зокрема, репортери та аналітики, для яких це є повноцінною роботою, а також блогери та інші особи, що займаються різноманітними формами самовираження за допомогою друкованих матеріалів, Інтернету та інших середовищ».

Саме тому норми, спрямовані на захист журналістської діяльності, мають застосовуватися достатньо широко для того, аби покривати велику кількість учасників, що виникла на оновленому медійному ринку.

Подібного погляду почала притримуватися і Рада Європи. У Рекомендації CM/Rec(2016)4 щодо захисту журналістики та безпеки журналістів і інших медіаучасників Комітет Міністрів Ради Європи наголошує на тому, що «визначення медіаучасників розширилося у результаті постання нових форм медіа в цифрову епоху. Тому воно включає і інших осіб, що роблять внесок у публічні обговорення, здійснюють журналістську діяльність, або виконують роль сторожового пса («вотчдога»)». Через рекомендацію наскрізно проходить теза про те, що рівень захисту журналістів та медіаучасників у ширшому сенсі має бути однаковим.

Стосовно нових медіа, то слід згадати і Рекомендацію Комітету Міністрів Ради Європи CM/Rec(2011)7 щодо нового визначення медіа, яка також може дати нам краще розуміння того, хто за сучасних умов може вважатися медіа, на працівників яких можуть поширюватися журналістські гарантії та відповідний статус. Вона містить такі критерії для аналізу визначення належності до медіа:

  • намір діяти як медіа (індикатори – самоідентифікація як медіа, застосування типових для медіа методів роботи, прихильність до професійних медіастандартів, втілення практичних заходів для масової комунікації);
  • мета та основоположні цілі медіа (індикатори – створення, збір чи поширення медіаконтенту, керівництво платформами для поширення чи спрощення поширення контенту, періодичне оновлення контенту);
  • редакційний контроль (індикатори – наявність редакції, редакційної політики, редакційних процесів та/або модерації);
  • професійні стандарти (індикатори – прихильність до стандартів, наявність процедур щодо оскарження матеріалів, намагання користуватися медійними привілеями);
  • охоплення аудиторії та поширення (індикатори – фактичне поширення інформації чи її агрегування, наявність ресурсів для широкого охоплення);
  • очікування громадян (індикатори – доступність, плюралізм та різноманітність, надійність, повага до професійних стандартів, підзвітність та прозорість).

При цьому, якщо надавач сервісів, що хоче позиціонуватися як медіа, не задовольнятиме другий, третій чи п’ятий зі згаданих вище критеріїв, то він не зможе розраховувати на належні гарантії захисту, передбачені для медіа та їх працівників.

Що це означає? Що у разі відсутності фактичної діяльності з поширення інформації, спробі використання статусу з метою, відмінною від поширення контенту, або ж за відсутності редакційного контролю над інформацією, що публікується таким сервісом, його не варто розглядати як медіа.

Окремо варто згадати про блогерів: за текстом Рекомендації їх варто розглядати як медіа винятково у разі, якщо вони достатнім чином керуються професійними стандартами.

Підсумовуючи ці ідеальні стандарти: у сучасному світі журналістом вважається не лише той, хто пише для конкретного медіа, зареєстрованого чи ліцензованого відповідно до законодавства певної країни. Як журналістів можна розглядати і блогерів-одинаків, і дописувачів до онлайн-медіа, і інших осіб, що поширюють інформацію на широку аудиторію. Головними для оцінки того, чи розглядати когось як журналіста мають бути змістовні результати її діяльності, а не формальна прив’язаність до якогось медіа.

Кого визначає журналістами національне законодавство різних країн

Подивимося правді у вічі: стандарти дуже часто є всього-на-всього вказівками до того, чого варто прагнути. На практиці ж законодавство різноманітних країн світу не встигає за цими стандартами і регулює статус журналіста по-своєму. Важлива ремарка – якщо регулює взагалі.

Так, низка країн, яка відповідно до міжнародних рейтингів має високий рівень свободи слова, обмежується рамковим регулюванням питань, пов’язаних зі свободою вираження поглядів, і залишає питання визначення належності до певної професії для відповідних професійних спільнот, що загалом відповідає ще середньовічній саморегулівній практиці ремісничих цехів.

Зокрема, Закон Фінляндії про використання свободи вираження поглядів у медіа не оперує поняттям «журналіст». Аналогічного поняття немає ані у базовому шведському Законі про свободу вираження поглядів, ані у чеському, ані у норвезькому законодавстві. Зазвичай статус журналіста при виникненні конфліктних питань відіграє роль при правозастосовній практиці, зокрема – при розгляді справ у судовому порядку.

У законодавстві тих країн, які подають визначення «журналіст», воно є достатньо схожим між собою. Зокрема, французький Закон про пресу визначає журналіста як особу, що здійснює професійну діяльність зі збору та поширення інформації регулярно та з відповідною оплатою, в одному або декількох друкованих, онлайн чи аудіовізуальних медіа або пресагентствах.

Трудовий кодекс Франції деталізує ці положення, прирівнюючи до професійних журналістів тих, хто напряму співпрацює з редакціями, зокрема перекладачів, стенографів, карикатуристів, фотографів, за винятком рекламних агентів та тих, хто співпрацює з редакціями лише спорадично. Він же вимагає наявності у професійного журналіста відповідного посвідчення, що є, скоріше, винятком, аніж правилом.

Латвійський Закон про пресу та інші медіа визначає журналіста як особу, яка збирає, компілює, редагує або іншим чином готує до публікації матеріали в медіа на підставі трудового контракту чи за замовленням такого медіа, або ж належить до журналістського об’єднання. Що цікаво, то цей закон діє ще з часів СРСР, хоча і з відповідними змінами.

Достатньо унікальною є система, що діє в Італії. Місцеве законодавство досі визнає професійними журналістами лише осіб, які включені до відповідного реєстру, який ведеться місцевими організаціями Ордену журналістів. Аби потрапити до нього, треба бути не молодшим за 21 рік, мати досвід стажування в медіа щонайменше у 18 місяців, а також пройти тест на професійну придатність. Така система вважається достатньо застарілою, хоча дослідники і визнають, що організація якісно захищає своїх членів попри нерозуміння того, як якісно змінитися відповідно до вимог часу.

Чи визначають міжнародні документи та національне законодавство права та обов’язки журналістів?

Переважно ні. Якщо дивитися на системи ООН та Ради Європи, які базуються на таких ключових документах як Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Європейська конвенція про права людини, то право на свободу вираження поглядів, закріплене у статтях 19 та 10 цих документів, передбачає те, що використання свободи слова накладає певні обов’язки та особливу відповідальність. Втім, тексти цих документів не деталізують обсяг відповідних обов’язків, обмежуючись лише стандартним трискладовим тестом обмеження прав людини; обмеження мають бути:

  • встановлені законом;
  • бути необхідними в демократичному суспільстві;
  • впроваджуватися в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Так само вони не перераховують якихось специфічних прав для журналістів, виходячи з того, що ці права парадигмально закладені у свободу збору та поширення інформації незалежно від кордонів та використання будь-яких законних методів для цього.

Так само майже не йдеться про якісь специфічні обов’язки журналістів у інших міжнародних документах: їх творці концентрувалися на потребі максимально усунути вплив держави на їх діяльність та забезпечити їх додатковими гарантіями як щодо свободи слова, так і щодо розслідування правопорушень, вчинених проти журналістів.

Одним з небагатьох винятків є згадка про те, що особливі обов’язки та відповідальність для журналістів в контексті статті 10 Конвенції – доброчесність задля надання достовірної та надійної інформації відповідно до вимог журналістської етики. Також на журналістів покладається обов’язок не поширювати мову ворожнечі, не докладати руку до поширення стереотипів у суспільстві, перевіряти надійність інформації, яку журналіст збирається опублікувати, а також дотримуватися вимог щодо захисту персональних даних.

Подібну позицію перейняли і законодавці держав з високим рівнем свободи слова. У згаданих вище скандинавських країнах, а також у Чехії, Грузії та у низці інших розвинених демократій у законодавстві йдеться лише про обов’язки редакторів та видавців щодо публікацій.

Навіть ті закони, що містять визначення «журналіст», не надто детально розкривають обсяг їх прав та обов’язків. У Франції законодавчо закріплене право журналіста на захист своїх джерел, на захист від стороннього тиску, а також на відмову від зазначення себе як автора матеріалу у разі, якщо його зміст був модифікований без його відома. У Трудовому кодексі Франції закріплена відповідальність за подання неправдивих відомостей для отримання прескарти та шахрайство щодо її використання з метою отримання неправомірної вигоди. Така відповідальність може досягати двох років позбавлення волі разом зі штрафом у розмірі 3750 Євро.

Латвійське законодавство містить більш детальний перелік прав та обов’язків журналістів – в чому є подібним до українського, можливо, через спільну радянську спадщину та притаманну їй правову традицію. Зокрема, журналіст має право:

  • збирати інформацію будь-яким способом, не забороненим законом;
  • поширювати таку інформацію, крім випадків, коли поширення інформації заборонене законодавством;
  • відвідувати суспільно значимі події та використовувати офіційні джерела інформації при підготовці матеріалів про такі події;
  • відмовитися від підготовки та публікації матеріалів, що суперечать його/її поглядам;
  • видалити своє авторство з матеріалу у разі, якщо його зміст був спотворений перед публікацією.

При цьому при здійсненні цих прав журналіст, у разі потреби, має пред’явити посвідчення членства у журналістському об’єднанні чи робоче посвідчення працівника медіа або дозвіл такого медіа на роботу.

Обов’язки журналіста в Латвії є такими:

  • надавати правдиву інформацію;
  • при публікації певної заяви вперше вказувати її автора, якщо автор цього бажає;
  • повідомляти редактора про те, що підготовлений матеріал стосується таємниці, охоронюваної законом;
  • відмовлятися від виконання завдань, що пов’язані з порушенням законодавства;
  • поважати права та законні інтереси держави, публічних організацій, компаній та приватних осіб.

Подібні обов’язки передбачені і польським законодавством. З цікавих норм, які не зустрічаються в законодавстві інших держав, журналісти в Польщі мають дбати про правильність мови та уникати ненормативної лексики. Також у Польщі журналістам прямо заборонено здійснювати приховану рекламну діяльність.

Як регулюється статус журналіста в Україні?

Через розгалужену систему національного законодавства, в Україні на сьогодні є щонайменше 5 визначень «журналіст» та «журналістська діяльність» у різних законодавчих актах – від Кримінального кодексу до Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів».

Загалом ці визначення можна звести до такого: журналіст – творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, і діє від його імені на підставі трудових чи інших договірних відносин з ним або за його уповноваженням.

Закон «Про телебачення і радіомовлення» розрізняє телерадіожурналістів та телерадіопрацівників, а Закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» – журналістів та кіно- і телеоператорів, режисерів та інших працівників засобів масової інформації.

Кримінальний кодекс для цілей застосування його норм містить чи не найбільш об’ємне визначення журналістської діяльності як систематичної діяльності особи, пов’язаної із збиранням, одержанням, створенням, поширенням, зберіганням або іншим використанням інформації з метою її поширення на невизначене коло осіб через друковані засоби масової інформації, телерадіоорганізації, інформаційні агентства, мережу Інтернет.

Чинне законодавство також передбачає, що належність до певного медіа засвідчується редакційним посвідченням чи іншим документом, виданим медіа чи його редакцією, а також інформаційними агентствами.

Водночас, законодавчі зміни, що були прийняті у 2014 та 2015 роках чіткіше окреслили, що статус журналіста також може підтверджуватися посвідченням, виданим професійним об’єднанням журналістів (відповідно до змін до Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні») або професійною чи творчою спілкою журналістів (відповідно до змін до Кримінального кодексу).

При цьому однозначно не зрозуміло, які об’єднання, з-поміж функціонуючих в Україні, можуть отримати право видавати прескарти та контролювати якість роботи журналістів, яким вони її надали.

Подібна хаотичність законодавства панує і у сфері визначення прав та обов’язків журналістів. Закон «Про інформацію» визначає такі права журналіста:

  • здійснювати письмові, аудіо- та відеозаписи із застосуванням необхідних технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом;
  • безперешкодно відвідувати приміщення суб’єктів владних повноважень, відкриті заходи, які ними проводяться, та бути особисто прийнятим у розумні строки їх посадовими і службовими особами, крім випадків, визначених законодавством;
  • не розкривати джерело інформації або інформацію, яка дозволяє встановити джерела інформації, крім випадків, коли його зобов’язано до цього рішенням суду на основі закону;
  • після пред’явлення документа, що засвідчує його професійну належність, збирати інформацію в районах стихійного лиха, катастроф, у місцях аварій, масових безпорядків, воєнних дій та на територіях, де оголошено надзвичайний стан, надзвичайну ситуацію або вжиті адміністративні та медико-санітарні заходи (карантин), крім випадків, передбачених законом (поширюється і на працівників медіа в цілому, також окремо згадується в Законі «Про телебачення і радіомовлення»);
  • поширювати підготовлені ним матеріали (фонограми, відеозаписи, письмові тексти тощо) за власним підписом (авторством) або під умовним ім’ям (псевдонімом);
  • відмовитися від авторства (підпису) на матеріал, якщо його зміст після редакційної правки (редагування) суперечить його переконанням.

Водночас, Закон «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» доповнює цей перелік такими правами:

  • на вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються чинним законодавством України;
  • звертатися до спеціалістів при перевірці одержаних інформаційних матеріалів;
  • на збереження таємниці авторства, окрім випадків, коли ці дані оприлюднюються за рішенням суду.

Цей же Закон визначає обов’язки журналістів:

  • дотримуватися програми діяльності друкованого засобу масової інформації, з редакцією якого він перебуває у трудових або інших договірних відносинах, керуватися положеннями статуту редакції;
  • подавати для публікації об’єктивну і достовірну інформацію;
  • задовольняти прохання осіб, які надають інформацію, щодо їх авторства або збереження таємниці авторства;
  • відмовлятися від доручення редактора (головного редактора) чи редакції, якщо воно не може бути виконано без порушення Закону;
  • представлятися та пред’являти редакційне посвідчення чи інший документ, що підтверджує його професійну належність або повноваження, надані редакцією друкованого засобу масової інформації;
  • виконувати обов’язки учасника інформаційних відносин;
  • утримуватися від поширення в комерційних цілях інформаційних матеріалів, які містять рекламні відомості про реквізити виробника продукції чи послуг (його адресу, контактний телефон, банківський рахунок), комерційні ознаки товару чи послуг тощо.

Проєкт закону «Про медіа»

Прийнятий у першому читанні Проєкт Закону «Про медіа» уніфікує визначення «журналіст» та кодифікує в одному законі всі положення, що стосуються прав та обов’язків журналіста на основі положень Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», викладених вище.

Журналістом вважатиметься творчий працівник суб’єкта у сфері медіа, який професійно збирає, одержує, створює, редагує, поширює і займається підготовкою інформації для медіа, а його статус підтверджуватиметься документом, виданим суб’єктом у сфері медіа, професійною чи творчою спілкою журналістів.

Такий підхід, хоча загалом сумісний з подібними підходами у розвинених демократіях, не повністю враховує вимоги Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи щодо визначення нових медіа.

За умови того, що проєкт закону не вимагає обов’язкової реєстрації від онлайн-медіа та блогерів (а, отже, частина з них може не кваліфікуватися як суб’єкти у сфері медіа), виникають питання щодо того як застосовуватимуться норми, спрямовані на захист журналістів, у разі, якщо права блогерів чи журналістів незареєстрованих онлайн-медіа порушуватимуться.

Стосовно посвідчення журналістів, то цей законопроєкт залишає можливість зловживань для недобросовісних онлайн та друкованих видань: вони можуть зареєструватися, фактично не провадити діяльність, однак видавати власні прескарти.

Хоча запровадження єдиної національної прескарти не є типовим для розвинених демократій, в умовах, коли різноманітні гравці торгують посвідченнями і журналістами вважають сотні людей, які ними насправді не є, її введення може бути припустимим.

Втім, критерії її видачі не мають врегульовуватися державою: для їх розроблення спільнота має об’єднатися, домовитися між собою, та запровадити як критерії для її запровадження, так і критерії її позбавлення.

Запровадження нормативної бази для цього є радше винятком, аніж правилом. У контексті українського законодавства воно залежатиме від прийняття Проєкту Закону про медіа в цілому. Якщо це відбудеться, то достатнім буде внесення змін до єдиного Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» у його оновленій редакції: ці зміни потребуватимуть вилучення з суб’єктів видачі прескарт медіа та закріплення загальних засад діяльності щодо видачі таких посвідчень.

У разі відхилення законопроєкту доведеться повернутися на крок назад та уніфікувати між собою норми розрізнених законів, що регулюють різні типи медіа. Також, з нормативної точки зору, треба буде дійти консенсусу щодо того чи мають підпадати під захист не лише ті, хто безпосередньо створюють матеріали, але й такий технічний персонал як оператори, фотографи, фіксери тощо.

Максим Дворовий, медіаюрист Комісії з журналістської етики, юрист Лабораторії цифрової безпеки, консультант проєкту “Європейський Союз та Рада Європи працюють разом для підтримки свободи медіа в Україні”

Прескарта: аналітичний огляд міжнародної практики від КЖЕ

Поділитись