Подати скаргу
Закрити пошук
31.10.2022

Рекомендації КЖЕ щодо інтерв’ю з російськими військовополоненими в українських ЗМІ

Від початку повномасштабного російського вторгнення відеоінтерв’ю з російськими військовополоненими активно поширюють українські медіа, а деякі журналісти спеціалізуються на цій тематиці. 

Комісія з журналістської етики вважає за необхідне відреагувати на такі матеріали і надати рекомендації з висвітлення теми військовополонених в українських медіа. 

Опис ситуації

Серед інтерв’ю з російськими військовополоненими, які поширюються в українських медіа, є як створені самими журналістами, так і записані українськими спецслужбами і використані в ЗМІ. 

Щодо матеріалів, створених журналістами (Любомир Ференc, Володимир Золкін, Дмитро Карпенко).

Здебільшого такі відеоінтерв’ю побудовані за одним шаблоном. На початку інтерв’ю журналіст запитує полоненого про його дату і рік народження, місце проживання, наявність родичів тощо. Ці дані дублюються в описі відео.

Обличчя військовополонених не приховані, в тому числі – обличчя полонених зі слідами опіків, поранень тощо. 

Розмова нагадує допит, журналіст може вдаватися до образ співрозмовника та його рідних, нав’язувати свою оцінку. У відповідь на розповідь полоненого, що його побили на якомусь етапі, журналіст коментує: «Ну, нічого ж не відрізали». 

Журналіст запитує співрозмовника про згоду на відеозапис та його поширення. Але аудиторія нічого не знає про обставини, за яких була отримана така згода. Наприклад, Володимир Золкін і Дмитро Карпенко обіцяють співрозмовникам влаштувати дзвінок до рідних. Володимир Золкін розповідав, що вимагає від полонених відповідей на свої запитання, інакше дзвінка додому не буде. Обличчя родичів, яким журналіст телефонує по відеозв’язку, теж виводяться на екран. 

Відео на YouTube-каналі Володимира Золкіна супроводжуються логотипами «Воєнна розвідка», «Національна поліція» або «Координаційний штаб поводження з військовополоненими». 

Короткі інтерв’ю з російськими військовополоненими ЗМІ також записують під час підготовки репортажів із місць тримання полонених. При цьому одні медіа (ICTV, Радіо Свобода, ТСН) не показують обличчя співрозмовників, навіть за умов особистої згоди на інтерв’ю. Інші – демонструють обличчя військовополонених, із якими спілкуються журналісти (Суспільне). 

У відеорепортажі журналіста Любомира Ференcа про табір російських військовополонених в Україні показані обличчя полонених, лунають їхні прізвища. На відео зафіксовано, як співробітник установи проводить журналіста до приміщень, де утримуються полонені. Записані в установі інтерв’ю згодом стали окремими матеріалами на YouTube-каналі Lviv.Media. Про обставини, за яких була отримана згода на інтерв’ю, а також чи був присутній співробітник (або співробітники) установи під час запису, журналіст не розповідає. 

Щодо використання у ЗМІ відео з полоненими, записані представниками правоохоронних органів або спецслужб (Еспресо, НВ, Район.in.ua

Часто в таких матеріалах відсутнє посилання на джерело, і вони можуть сприйматися як створені самими журналістами, а не записаними в рамках слідства чи під час здачі в полон. 

В таких відео полонені можуть бути зняті з зав’язаними очима, під час поранення, коли вони потребують невідкладної допомоги, або в лікарні (УНІАН).

Щодо порушення Женевських конвенцій та Кодексу етики українського журналіста

Суспільний інтерес до відеоінтерв’ю російських полонених зрозумілий і виправданий. Війна Росії проти України – це не війна самого лише Путіна. Це війна, у якій конкретні громадяни РФ вбивають українців, і інтерв’ю з полоненими дають можливість отримати свідчення від російських військових. 

Водночас Комісія з журналістської етики вважає, що в українських медіа склалася негативна практика висвітлення теми військовополонених армії РФ. 

Женевські конвенції 1949 року передбачають гуманне поводження з військовополоненими, включаючи захист від публічної цікавості, актів насильства чи залякування та примусу до надання інформації.

Це стосується демонстрації фотографій або відеозаписів, розголошення записів допитів, приватних розмов чи особистих листів та будь-яких інших приватних даних, зазначала правозахисна організація Human Rights Watch, закликаючи Україну поважати права військовополонених. Організація заявила, що «українській владі слід припинити публікувати в соціальних мережах та мессенджерах відео з полоненими російськими солдатами для залучення уваги громадськості, зокрема ті, де їх принижують або залякують. Таке поводження з військовополоненими порушує їх право на захист згідно з Женевськими конвенціями, спрямованими на забезпечення гідного ставлення до полонених військових будь-якої сторони конфлікту».

На думку правозахисників, «ЗМІ мають утримуватися від трансляції чи повторної публікації матеріалів про військовополонених, які порушують закони війни».

Під час висвітлення теми російських військовополонених українські ЗМІ порушували також Кодекс етики українського журналіста. 

Зокрема, демонстрація обличчя, оприлюднення прізвища, імені, дати народження, місця проживання, даних про родичів є порушенням не лише Женевських конвенцій, а й пункту 3 Кодексу: «Журналіст має з повагою ставитися до приватного життя людини. При цьому не виключається його право на журналістське розслідування, пов’язане з тими або іншими подіями і фактами, якщо суспільна значущість інформації, яка збирається і поширюється журналістом, є вищою, ніж приватні інтереси особи». 

Багато журналістів ставлять знак рівності між поняттями «військовополонені» і «злочинці», називають військовополонених «колаборантами», «вбивцями» тощо, порушуючи таким чином пункт 4 Кодексу:  «Висвітлення судових процесів має бути неупередженим щодо звинувачених. Журналіст не може називати людину злочинцем до відповідного рішення суду».

Комісія з журналістської етики вважає, що, розміщуючи відео з логотипами «Воєнна розвідка», «Національна поліція» чи «Координаційний штаб поводження з військовополоненими», Володимир Золкін і Дмитро Карпенко зловживають статусом журналіста і порушують пункт 2 Кодексу етики українського журналіста: «Служіння інтересам влади чи засновників, а не суспільства, є порушенням етики журналіста». 

ЗМІ, які поширюють відеоматеріали, записані правоохоронними органами або спецслужбами, без вказівки на джерело і без відповідного редакційного коментаря, також порушують цей пункт Кодексу. 

Рекомендації

Комісія з журналістської етики рекомендує журналістам і редакціям у висвітленні тем, пов’язаних із російськими військовополоненими, дотримуватися положень Женевських конвенцій та Кодексу етики українського журналіста.

  1. Хоча журналісти не несуть юридичної відповідальності у рамках міжнародного гуманітарного права, медіа ніколи не повинні публікувати матеріали, які розглядають полонених як об’єкти «суспільної цікавості» або наражають їх і їхні сім’ї на більший ризик. Варто уникати оприлюднення персональних даних, за якими можна ідентифікувати полоненого і його близьких. 
  2. Рішення про те, чи погоджуватися на інтерв’ю, військовополонений робить в умовах неволі. Рішення може бути прийняте під тиском обставин, а сама розмова – проходити в присутності співробітників закладу, де утримується полонений. Тому і добровільність згоди, і щирість відповідей завжди піддаватимуться сумніву. 
  3. Щоб інтерв’ю викликало довіру, журналістам необхідно повідомляти аудиторії про обставини, в яких записувалася розмова, про те, як обирали співрозмовників, та про інші важливі деталі. Наприклад, видання Deutsche Welle у своєму репортажі про російських військовополонених повідомило, що адміністрація закладу дозволила розмовляти лише з тими, кому не пред’явлені звинувачення у воєнних або інших кримінальних злочинах, – оскільки для іншої категорії потрібна згода слідчого. Викладаючи розмову з полоненими, журналісти зазначили, що вона відбувалася в присутності охоронця, психолога закладу та інших полонених. При цьому представники закладу не слухали розмову і трималися на відстані.  
  4. Обличчя військовополоненого не повинне показуватися, навіть за умови згоди на відеозапис інтерв’ю. Для цього журналісти можуть знімати співрозмовника зі спини або накладати блюр. Кадри загального плану повинні бути такими, щоб обличчя людей неможливо було розпізнати. У кадр не повинні потрапляти таблички чи списки з прізвищами полонених. 
  5. Персональні дані, а також зображення можуть бути поширені лише в окремих ситуаціях – приміром, коли родичі військовополоненого розповідають про нього і демонструють його фото. 
  6. Не можна називати місце знаходження закладу, де утримуються військовополонені, або включати інформацію, за якою таке місце можна розпізнати.
  7. Під час інтерв’ю уникати образ, тиску стосовно співрозмовника. 
  8. Усвідомлювати, що інтерв’ю з військовополоненими, записані в інтересах правоохоронців або спецслужб, – це не журналістика. Інтерв’ю, записані спецслужбами і поширені в медіа, – це не журналістика. Інтерв’ю, записані з полоненим, коли йому надається медична допомога або коли його очі зав’язані, – це не журналістика. Журналісти, які виконують таку роботу, зловживають статусом і порушують Кодекс етики. 
  9. Варто розробляти в редакціях правила висвітлення теми військовополонених.  Позитивним прикладом такої редакційної політики є правила Радіо Свобода щодо фото й відео з військовополоненими. 
Поділитись