16 квітня 2024 року Комісія з журналістської етики провела практичну лекцію репортера-фрілансера Стаса Козлюка «Репортажі з війни». Публікуємо найголовніші тези з цієї події.
Стас Козлюк працює журналістом 15 років, з них 9 років відпрацював у виданні Український тиждень. Наразі співпрацює з низкою українських та закордонних медіа: Український тиждень, УП, Радіо Свобода, Новинарня, Бабель та інші. Він також працював з Times, New York Times, Die Welt. Як фотограф з European Pressphoto agency та Reuters. У 2023 році в співавторстві отримав Пулітцерівську премію за міжнародні репортажі про війну в Україні видання The New York Times.
- Багато колег роблять помилку – називають репортажем все, що описує події чи явища, наприклад, фотографії з підписами. Репортаж – це довершена, повноцінна історія, новела, яка має героїв, сюжет і треба постаратися так зробити. Для репортажу важливі деталі — треба навчитися їх виписувати. Кожна деталь повинна мати сенс;
- Історії потрібні персонажі. Потрібна домашня робота — зрозумійте, що відбувається на місці, поцікавтеся з якими людьми ви будете працювати, деякі колеги одразу дають технічне завдання пресофіцерам шукати певних героїв. Спробуйте дізнатися щось про цих людей — коли вони прийшли на війну, чим займалися до війни, чи є у них родичі, які також воюють… Маючи ці знання ви приїздите на місце і починаєте працювати. Проведіть більше часу з героями. Прийом “Муха на стіні” – зробіть так, що ваші герої до вас звикли. Але для цього ви повинні бути довго з героями, поясніть їм, що ви тут не заради чергового тексту, а кожна історія унікальна, ви хочете розповісти їхню історію;
- Деталі роблять героя об’ємним. Він з плакатного образу бронзового пам’ятника перетворюється на живу людину з захопленнями, зацікавленнями, страхами;
- Знайдіть те, навколо чого ви будуватимете текст. Це може бути герой, а може бути і місце, подія, явище. Подумайте, як ви структуруватимете репортаж – чи він будуватиметься хронологічно, чи вона взагалі не матиме сенсу, а ви підходитимете з іншої точки зору. Бо ці речі також важливі – вони дозволяють зробити текст цікавішим. Текст, який має структуру, легше читається;
- Ніколи не питайте: “Що ви відчуваєте?” Це найжахливіше питання яке можна поставити людині яка пройшла страшні речі, наприклад полон;
- Люди хочуть, щоб про їхніх рідних пам’ятали і знали. І хочуть про це розказати. Не купуйте прихильність своїх співрозмовників. Наприклад, люди, які пережили окупацію, мають сильну історію, говорять з журналістами в обмін на щось — подарунки, гроші. Не робіть того. Є ризик того, що люди робитимуть бізнес і вигадуватимуть вам історію. Те саме стосується військових;
- Постановку ми не знімаємо. Єдине, що можемо робити фотографію для історії — тоді це допустимо;
- Ніколи не заважайте військовим. Найбільша дилема на війні — бути журналістом чи бути людиною. Це задача до моменту, коли ви опиняєтеся перед вибором: рятувати чи знімати? Звісно, рятувати. Розповіді про журналістів, які не втручаються в процес — це розповіді людей, які ніколи в таких ситуаціях не були. Єдина заувага — під час таких ситуацій зважати на власну безпеку;
- Цензура так чи інакше присутня. Є речі, про які ти не можеш говорити, але це відрізняється від загальних уявлень про цензуру. Де стоїть конкретний підрозділ, скільки людей, яка там зброя;
- Рідні ніколи не повинні дізнаватися про смерть від медіа;
- Якщо військові просять щось не знімати — ви не знімаєте. Фото може бути гарне, але ви поїдете, але потім по військовим через це “прилетить”. Мало хто хоче мати таку історію на своїй совісті;
- Ви не можете видавати пропагандистську роботу за журналістську. Все, що вам потрібно — уважно дивитися навколо, бачити і чути, не потрібно вигадувати додаткові деталі. Невідповідність власним уявленням — це проблема, особливо в західних медіа. Запит на матеріали про села, де немає чоловіків. Я був в селах — там багато чоловіків, вони працюють, їх ніхто не хапає. Так, можливо такі випадки є, є села, де майже не лишилося чоловіків. Але ця історія викривлює реальність. Багато іноземних колег тягне свої уявлення про Україну з собою, у них своє бачення війни, тем і вони хочуть підтвердження. Чим більше фактажу — тим краще, ти ніколи не знаєш, що в тексті може спрацювати. Самоцензура — думаєш, чи не нашкодиш своєму тексту, людям, які стоять на цьому місці, образу ЗСУ. Думаєш, чи не будуть якісь деталі викривлювати образ військового. Найбільше самоцензура стосується зйомок. У мене є кілька, які не будуть опубліковані в часі війни;
- Ти відповідаєш за чужі життя, навіть якщо твої герої цього не розуміють. Немає заборони на критику влади під час війни, але ця критика має бути виправданою;
- Порада пресофіцерам — пишіть людською мовою людські історії, уявіть, що ви розповідаєте це своїм друзям. Людські історії, фото дуже заходять. Розказувати про проблему через призму людини. Дружіть з журналістами – це може вплинути на впізнаваність підрозділу.
- Цілком нормально просити у журналістів подивитися перед публікацією фотографії, щоб вони не опублікували чогось, що може нашкодити.
Повна версія запису цієї лекції незабаром на нашому YouTube-каналі, підписуйтесь.