Свобода доступу до інформації і виклики у комунікації під час воєнного часу, пріоритети розслідувальної журналістики, труднощі у документуванні злочинів та протидії корупції — усе це й більше обговорювали під час конференції «Медіадні Премії імені Георгія Ґонґадзе. Харків». Це вже другий захід у межах ініціативи «Медіадні.Регіони», перша зустріч відбулася в Одесі.
«Ми прагнемо створювати простір, де журналістика буде звучати голосно, відповідально і з повагою до своєї місії»
Під час «Медіаднів Премії імені Георгія Ґонґадзе. Харків» розглядали низку тем, пов’язаних із пропагандою, комунікацією між воєнкорами та пресофіцерами, соцмережами як інструментом у висвітленні війни, тиском на журналістів-розслідувачів, етичним висвітленням подій.
Зі вступним словом виступила директорка Премії імені Георгія Ґонґадзе Анастасія Абрамець. «Для нас це не просто подія. Це простір для чесної розмови, для підтримки і взаємопосилення. У час, коли кожне слово має вагу, а кожна історія має значення, ми прагнемо створювати простір, де журналістика буде звучати голосно, відповідально і з повагою до своєї місії», — сказала вона.
Програмний директор Премії імені Георгія Ґонґадзе Владислав Зінкевич наголосив, що регіональні локальні медіа можуть навчити багатьом речам національні медіа. «Це я сам помічаю з досвіду роботи як шеф-редактора на Першому Суспільному, і в межах Премії Ґонґадзе ми теж комунікуємо з великою частиною наших колег по Україні і це відчуваємо», — підкреслив він.
Також відвідувачі побачили відеозвернення від лауреата Премії Ґонґадзе 2025 Івана Любиша-Кірдея: «У нас з вами зараз дуже багато роботи. Треба працювати, брати камеру до рук і документувати історію, документувати російську агресію, щоб це нікому не зійшло з рук».
«Медіадень Премії Ґонґадзе» — це серія конференцій для медійників і медійниць, громадянського суспільства, простір для розмови та обміну досвідом. Відбулося вже пʼять загальнонаціональних подій. А у 2024 році команда додатково започаткувала «Медіадні.Регіони». Перший такий захід відбувся в Одесі.
Премія Ґонґадзе заснована у 2019 році Українським ПЕН, родиною Георгія Ґонґадзе, виданням «Українська правда», Києво-Могилянською бізнес-школою та її випускниками.
«Медіадень Премії Ґонґадзе» у Харкові відбувся за підтримки «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в межах кампанії фонду UP for Democracy, а також за організаційної підтримки Kharkiv Media HUB.
Інформаційні партнери події: «Українська правда», Медіагрупа «Накипіло», «Люк», Ґвара Медіа, «Суспільне Харків», Інститут масової інформації, Медіабаза Харків, Комісія з журналістської етики, «Детектор медіа».
Сталість і розвиток Премії Ґонґадзе забезпечуються завдяки підтримці меценатів і меценаток — виключно випускників Києво-Могилянської бізнес-школи, які поділяють цінності Премії та прагнуть змінювати українське суспільство через якісну професійну журналістику.
«Це був подарунок на день народження, коли я перейшов в “Азов”»
Захід розпочався з публічного інтервʼю ветерана російсько-української війни, фотографа Дмитра Козацького (Орест) та журналістки, керівниці Kharkiv Media HUB Наталії Курдюкової. Розмова стосувалася зокрема військового шляху Дмитра, служби в «Азові», адаптації після полону, співпраці з іноземними колегами та їхнього інформування про війну в Україні, а також — самоцензури під час зйомок і висвітлення подій усередині країни.
За словами Дмитра Козацького, потрапити в «Азов» у 2017 році для нього було своєрідним подарунком на день народження. Він також пригадав, що напередодні повномасштабного вторгнення в Маріуполі відчувалася напруга:
«По-перше, нас за декілька днів до повномасштабного вторгнення перевели на казармену службу, ми жили на своїх базах, не їздили додому, як зазвичай. Я пам’ятаю, що ми приїхали за день чи два до повномасштабної війни в Маріуполь, тому що мені треба було скласти іспит в автошколі. Якраз тоді був концерт гурту “Бумбокс”, всі вийшли з прапорами на площу перед Драмтеатром. І відчувалися дуже приємні моменти цієї єдності, тому що аудиторія в Маріуполі різна, давайте будемо відвертими. І коли люди так виходять з українськими прапорами — це дуже приємно», — розповів він.
Наталія Курдюкова нагадала, що Дмитро провів у полоні чотири місяці, і запитала, наскільки складним був процес адаптації. За словами ветерана, це був непростий етап:
«Усе почалося з того, що у мене було приблизно мільйон повідомлень, і це психологічно було важко. Мені було дуже приємно, я хотів усім подякувати, але просто не вистачало ресурсів, я не встигав відповідати на всі повідомлення, дзвінки. У перший день я був дуже щасливий бачити маму і сестру, які приїхали до мене. Це була моя головна місія — побачитися з ними, провести трохи часу. Потім у мене почався графік із друзями, поміж тим — реабілітація, похід до лікарів, обстеження, операція тощо. Багато заходів, багато зустрічей. Мене це дуже сильно втомлювало, але я у той момент не розумів цього», — каже він.
Дмитрові Козацькому здавалося, що він не має права мовчати, що повинен щось робити, адже відчував відповідальність за те, що його звільнили раніше, ніж його побратимів, які досі перебувають у полоні.
«Ти не знаєш, чи робиш правильні речі, бо ти ніби на мінному полі: хтось тебе звинувачує, що ти говориш занадто багато, хтось — що ти нічого не говориш. Це суцільний стрес, нерозуміння того, що ти маєш робити і як», — підкреслив він.
Наталія Курдюкова також поставила Дмитру Козацькому запитання про етичність публікації фото людей у кризових станах, коли вони не можуть зреагувати на присутність журналіста. На думку ветерана, журналістській спільноті варто було б зібратися і публічно обговорити ці правила, а також сформулювати їх письмово.
«Очевидно, бувають ситуації, які виходять за межі, але загалом іноді нам усім треба більше емпатії й людяності, щоб передавати історії через менш чутливі фотографії. Але я також розумію, що цього вимагає західний глядач, бо для них це — шоу, на жаль», — додав він.
«У нас зараз запит на людяні, емпатійні історії»
Публічну дискусію «Зарегульованість чи вимоги воєнного часу: взаємодія воєнкорів та пресофіцерів» модерував співкоординатор Kharkiv Media HUB Дмитро Кутовий. До розмови долучилися журналістка, воєнна кореспондентка й продюсерка Василіса Степаненко, воєнна кореспондентка «Суспільне Харків» Олександра Новосел, начальник зв’язків із громадськістю 13-го корпусу НГУ «Хартія» Володимир Дегтярьов, перший заступник директора Департаменту комунікації МВС України Антон Страшко, начальниця Департаменту комунікації Національної поліції України Юлія Гірдвіліс та офіцер Головного управління комунікацій ЗСУ Дмитро Лиховій.
Серед основних тем дискусії були: пропаганда, комунікація між воєнкорами та пресофіцерами, роль соціальних мереж у висвітленні війни, безпекові обмеження й публічність підрозділів.
Дмитро Кутовий зазначив, що, як і у 2015 році, нині переконаний: пропагандою не можна перемогти пропаганду.
«Я впевнений у тому, що наша основна мета в цих умовах — показати власному суспільству, одне одному і всьому світові нашу інтенцію. А наша основна інтенція в умовах цієї жорстокої, несправедливої війни — не допустити знищення нас як етнічної нації, як політичної нації, нашої культури, державності і всього, що пов’язує нас із поняттям “Україна” та “українство”. І в нас є великий набір інструментів, серед яких інформація — один із найважливіших», — сказав він.
Натомість Дмитро Лиховій висловив думку, що пропаганду як інструмент не слід повністю відкидати: «У самій пропаганді немає нічого поганого, вона може бути якісною, правильною і працювати на перемогу», — заявив офіцер. Водночас він додав, що, якщо говорити про взаємодію воєнкорів та пресофіцерів, то йдеться про вимоги воєнного часу, які диктують певні правила щодо регулювання.
Юлія Гірдвіліс порушила питання того, що ще донедавна у суспільстві існувала теза, що поліція, мовляв, не на війні.
«Ми як пресофіцери вчилися комунікувати і розповідати про те, що поліція воює. Це великий тригер і виклик був для нас комунікувати це, тому що наші вороги активно розносили ІПСО про те, що це неправда, що це актори, що ніхто в окопах з поліції не сидить. Тобто цей досвід був здобутий зовсім не нормативними актами, а тим, що диктують правила війни», — сказала вона.
Олександра Новосел поділилася поглядом на обмеження, які зараз існують. «З 2014 року змінилася не просто війна, змінився світ. У нас з’явилися активні соцмережі і їх стало більше. Чи заважає це нам? Ні. Річ у тім, що ми приймаємо всі безпекові обмеження, які зараз існують, ми прекрасно розуміємо, що верещати, тупати ногами і кричати “Пустіть до піхоти” — це шлях в один кінець. Тому ми приймаємо ці обмеження, адаптуємося до тих умов, в яких вони є. Більше того, зараз, коли ця війна йде в real-time, краще за військових бойову роботу ніхто не покаже», — сказала вона, додавши, що нам не вистачає чесних відвертих голосів військових, їхніх рефлексій, історій.
Василіса Степаненко підкреслила, що якщо в певній ситуації військові не можуть доїхати і евакуювати поранених з нуля, то й, звісно, журналісти не можуть туди поїхати.
«Але ми шукаємо будь-які способи, щоб про це говорити. У нас зараз запит на людяні емпатійні історії, щоб персоналізувати людину, що військовий — він не просто військовий, а ким він був у цивільному житті, розповідати історії, коли ми приїжджаємо на місця прильотів, розповідати про життя людей, які там живуть, про їхню родину, про загиблих», — зазначила вона.
Антон Страшко заявив, що у МВС за час повномасштабної війни змінилася комунікаційна стратегія, один із важливих пунктів якої присвячений взаємодії з медіа.
«Евакуаційні групи на Донбасі “Білі янголи” — там пресофіцер їздить на евакуацію. Він не лише фільмує, він рятує. Тобто комунікаційники стали не лише комунікаційниками. Поліцейські пресофіцери рятують людей, ДСНС надає психологічну допомогу», — сказав він.
Володимир Дегтярьов наголосив, що публічність підрозділу і здатність його спілкуватися з медіа залежить від того, чи є це в пріоритеті для командира.
«Ми дуже чітко зрозуміли, що насправді ця війна за серця і розум ведеться не тільки на полі бою, нам треба і важливо бути поруч із людьми. Тому це є наступним кроком для нас, а не тільки створення контенту. Тож ми відкрили, наприклад, вже п’ять “Хартія-хабів” у містах, куди приїжджають наші бійці — і з патронатної служби, і з хорунжої служби, і просто бійці — і проводять різні формати лекцій для цивільного населення, що таке військо», — сказав він.
«Тема фортифікацій досі дуже табуйована»
Модераторкою дискусії «Розслідування під час війни: воєнні злочини та корупція» була керівниця «Слідство.Інфо», фіналістка Премії Ґонґадзе (2024) Анна Бабінець. В обговоренні взяли участь голова Антикорупційного центру «Межа», авторка і ведуча програми розслідувань «На межі» Мартина Богуславець, СЕО «Харківський антикорупційний центр» Дмитро Булах, головний редактор радіо «Накипіло» Євген Стрельцов та журналістка, ексголовна редакторка «Запорізький центр розслідувань», співзасновниця та розслідувачка медіа SODA Вероніка Хорольська.
Панель стосувалася тематики розслідувань під час повномасштабної війни, тиску на журналістів-розслідувачів, впливу таких матеріалів на громадськість та органи влади.
Анна Бабінець зауважила, що розслідування під час повномасштабної війни розділилися на розслідування воєнних злочинів і класичні антикорупційні розслідування, розслідування зловживань.
«У “Слідство.Інфо” ми говоримо про те, що важливіше на кожній понеділковій нараді. Ми досі намагаємося тримати баланс 50/50 — 50% воєнних злочинів, 50% — антикорупційних історій, історій про зловживання. Тому що ми не можемо мовчати про війну під час війни, але ми й не можемо мовчати про корупцію під час війни. Кожного разу це вибір. Ми завжди дивимося, як реагує аудиторія», — сказала вона.
Зі спостережень Вероніки Хорольської, тема фортифікацій в Україні досі дуже табуйована. «Звернутися до якихось органів із запитом достатньо складно. Після того, як у нас змінилися очільники, то одна людина намагається все охопити, контролювати. І тому, наскільки мені відомо з джерел, там хочуть, щоб висвітлювали фортифікації, але при цьому щоб пішли з очільником і розповідали, що все добре. До мене приходили з таким запитом», — сказала вона.
Водночас розслідувачка додала, що зараз спостерігає більше зацікавлення з боку аудиторії до політичних фігур і до того, що відбувається у місті, аніж до розслідування воєнних злочинів.
Мартина Богуславець порушила тему тиску на журналістів-розслідувачів. «Ми у 2023 році із Шабуніним і Ніколовим почали робити школу антикору для розслідувачів з регіонів. Всі мали зібратися в один день, і один журналіст подзвонив вночі, скинув фото весь у крові. Його звати Олександр Мороз, він з Лубен. Він розслідував корупцію місцевого комунального підприємства, його просто побили. І коли ми почали копати кейси фізичного тиску на розслідувачів, то я розумію, що історія, яка відбувалася у Печерському суді стосовно Шабуніна, то до цього прикута увага всіх медіа. Але я більше переживаю, що буде з розслідувачами у регіонах? До них не прийдуть всі медіа, не прийдуть люди з посольств, не будуть про це говорити міжнародники», — заявила вона.
Євген Стрельцов зазначив, що вплив розслідувань є важливим. «Велика забудова у місті в результаті висвітлення, зокрема нами, не відбулася. Це була синергія активної частини громади міста, ми просто доклалися. У мене складається враження, що робиться вигляд, що нас взагалі не існує: ми щось робимо у своїй площині, а представники влади — у своїй», — сказав головний редактор радіо «Накипіло».
Дмитро Булах також відповів на запитання зі залу, яке стосувалося ігнорування під час роботи журналістів-розслідувачів. «Насправді відсутність коментарів — це теж порушення, просто не таке кардинальне. Органи влади є підзвітними та підконтрольними. Це не приватні компанії, це публічні органи влади. Що означає, що ми даємо чи не даємо [коментарі, — Ред.]? Це порушення», — сказав він.
«Якщо я загину, то загину не лише для себе, а й для своєї дитини. Я загину двічі»
Відвідувачі «Медіадня Премії імені Георгія Ґонґадзе. Харків» також мали змогу відвідати закритий кінопоказ фільму про війну, любов і людську витривалість — «З любовʼю з фронту» режисерки Аліси Коваленко (виробництво: Haka Films, Moon Man, Ji.hlava & JB Films).
Після перегляду відбулося обговорення за участі самої авторки стрічки — кінорежисерки-документалістки, членкині Європейської кіноакадемії та доброволиці Аліси Коваленко. Модератором розмови виступив журналіст і директор з розвитку медіа «Накипіло» Віктор Пічугін.
Пічугін зауважив, що під час перегляду можна простежити, як змінюється сама режисерка: змінюється автомат, форма, спорядження — усе стає ретельніше підібраним. На запитання журналіста про її внутрішні трансформації Аліса Коваленко відповіла, що вони почалися ще у 2014 році:
«Те, що я пройшла у 2014-му, дало мені іншу перспективу і темп змін після повномасштабного вторгнення. Я пережила полон, багато часу провела в Пісках, де було дуже гаряче — зокрема, неподалік Донецького аеропорту. Тож для мене ця війна стала продовженням, але у посиленій формі. І трансформації відбувалися на різних рівнях. Найгостріше — це усвідомлення, що ти не лише сам для себе, а ще й мати. Якщо я загину — я загину двічі: для себе і для своєї дитини. Це був дуже різкий і важливий момент».
Під час обговорення Віктор Пічугін звернув увагу на те, як багато у фільмі емпатії — зокрема до тварин: корів, собаки, якого заспокоюють під час артобстрілу. Він процитував слова Ілона Маска про те, що «фундаментальна слабкість західної цивілізації — це емпатія».
Аліса Коваленко у відповідь зазначила, що все залежить від цінностей, які ми вкладаємо у той світ, за який боремося: «Я не хочу боротися за світ без емпатії. Для мене важливі цінності. Я хочу, щоб моя дитина жила у світі, де є ці цінності — світлі, а не тоталітаризм, гонитва за грошима, культ сили. Можливо, я досі маю ідеалістичні погляди, але я вірю в силу світу емпатії. І в силу світла загалом».
Публіка активно долучилася до обговорення. Глядачі ставили запитання про те, як говорити з дітьми під час війни, і цікавилися, чи плануються покази стрічки в Україні та за кордоном.