Діана Дуцик, членкиня Комісії з журналістської етики, викладачка Могилянської школи журналістики, виконавча директорка Українського інститут медіа та комунікації розмірковує про сучасну освіту медійників та аналізує результати опитування викладачів факультетів журналістики.
Під час одного із тренінгів, коли я розповідала про приклади рішень, які приймає Комісія з журналістської етики, молода учасниця висловила здивування, що ці рішення не обов’язково стосуються гучних справ, сенсаційних розслідувань та відомих імен. Більшою мірою вони стосуються поточної рутинної роботи журналістів, у тому числі й новин. Мені важливо було пояснити майбутнім журналістам, що про професійну етику варто згадувати не лише, коли йдеться про гучні справи та скандали. Етика – важлива частина щоденної роботи журналіста, якому щоразу доводиться вирішувати складні дилеми, особливо в умовах війни.
Тому такою важливою є належна увага до питань етики в межах системи журналістської освіти.
Комісія з журналістської етики вирішила поцікавитися, який стан справ в українських університетах із викладанням етики. На її замовлення Фонд «Демократичні ініціативи» провів опитування викладачів журналістики. Опитування проводилося з 21 по 26 червня 2023 року. Було опитано 58 викладачів із 23 закладів вищої освіти України. Дослідження стало можливим завдяки підтримці ЮНЕСКО.
Загалом можна виокремити низку проблем в системі журналістської освіти, які показало проведене дослідження.
Що краще: окремий курс з етики чи інтеграція в інші дисципліни
В усіх університетах, де навчають майбутніх журналістів, у той чи інший спосіб приділяється увага темі професійної етики. Із тих, хто взяв участь в опитуванні, більшість (37 із 57 опитаних) сказала, що журналістська етика в них викладається як окремий курс. В решти тема етики інтегрована в той чи інший спосіб в інші журналістські дисципліни, починаючи з базового курсу «Вступ до спеціальності» і завершуючи спеціалізованими курсами, наприклад, такими як «Медіаправо», «Цифрова журналістика», «Медіаграмотність», «Медіакомунікації у міжнародних відносинах», «Пропаганда та контрпропаганда у сучасному медіа просторі», «Правозахисна журналістика» та іншими.
Проте в межах інших курсів темі етики приділяється надто мало уваги. Найбільше – це 4-8 годин, що означає 2-4 заняття, або й ще менше, як видно на графіку нижче.
Попри це, більшість опитаних викладачів вважають, що такого обсягу годин (в межах інших предметів) цілком достатньо, щоб сформувати у студентів певні знання та навички з питань професійної етики. Лише троє викладачів сказали, що скоріше недостатньо.
Серед тих, хто вважає, що наявних годин недостатньо, один з респондентів відзначив бажану кількість годин у 10-12 (порівняно з 4 годинами станом на зараз у його/її випадку). Ще один з респондентів зазначив бажану кількість годин у 30 (порівняно з 4-8 наявних зараз), і ще один респондент вважає потрібним приділяти професійним та етичним стандартам 90 годин (порівняно з 10 наявних). Тобто фактично мова може йти про створення окремого повноцінного курсу.
Більшість опитані викладачі із тих ЗВО, де журналістська етика не викладається окремим курсом, вважають, що такий курс таки потрібен (див. графік).
Проте є певні суперечності у цих результатах. З одного боку викладачі говорять про те, що достатню кількість годин приділяється темі етики і їхню кількість не треба збільшувати, з іншого боку – вони ратують за окремий курс. Таке ставлення до теми етики в середовищі викладачів може свідчити: 1) недооцінку важливості теми етики в щоденній практичній робота журналіста та нерозуміння, що це означає на практиці; 2) небажання занурюватися додатково в етичну проблематику в межах свого курсу (адже це збільшує навантаження, вимагає додаткової підготовки), натомість легше, коли хтось створить окремий курс і візьме це на себе.
Я б погодилася із тим респондентом, який відповів в анкеті, що професійні та етичні стандарти мають бути постійно присутнім тлом, на якому студенти навчаються іншим, більш вузьким навичкам.
Тому, на моє переконання, має бути і окремий курс, і паралельно інтеграція теми етики в інші предмети. Тому всі викладачі, які читають практичні журналістські дисципліни, мають бездоганно володіти темою професійної етики/стандартів та знати, як її інтегрувати у свої навчальні курси.
Адже етики багато не буває. Особливо в умовах війни, коли кожен журналіст щодня опиняється перед необхідністю приймати складні рішення, в тому числі етичні, не важливо, якого формату контент він створює для аудиторії. Бо навіть розважальні формати теж мають свої етичні межі.
Певну надію дає те, що, як показують результати цього опитування, частина вишів, де не було окремого курсу, планують його впроваджувати (див. гафік).
Теорія vs практика
Коли я була головною редакторкою в різних медіа, та й зараз, коли доводиться читати тренінги для різних аудиторій, у тому числі студентів-журналістів з різних українських університетів, я зіштовхувалася з тим, що журналісти, які до мене приходили, не мали навичок застосування етичних професійних норм в своїй щоденній роботі. Це було не дивно для тих журналістів, хто прийшов в медіа з непрофільних вишів. Але трохи дивувало, коли це стосувалося випускників факультетів журналістики. Адже на моє питання, чи викладали їм етику, вони відповідали ствердно, проте не всі могли щось виразне сказати навіть про сам Кодекс етики.
Така ситуація може свідчити про певні хиби в системі журналістської освіти в частині викладання теми етики та стандартів. Про необхідність коригування методики викладання таких курсів чи цієї теми в межах інших курсів, та про необхідність зосередитися в межах цих курсів на практиці. «Етика ЗМІ була б нецікава й абстрактна, якби не зверталася до практичного досвіду», зазначали автори посібника «Медіяетика: практичні випадки та моральні міркування»[1].
Результати опитування викладачів, які читають курс етики, показують, що теорія та практика приблизно порівну розподіляється в межах курсу (див. графіки нижче).
Хоча на моє переконання, практики має бути більше і цей курс має базуватися повністю на практичних кейсах. Як я уже зазначала, нам потрібно змінити методику викладання. У більшості випадків в українських вишах все ще домінує традиційний підхід, коли йде начитка лекцій (тобто теорії), а потім студенти щось роблять під час практичних та семінарських занять. Етика – якраз той предмет, який вимагає «перевернути піраміду». Тобто почати з практичних кейсів, щоб через них вийти на теоретичні узагальнення.
Більшість викладачів, які читають окремий курс з етики, кажуть, що його обсягу достатньо для того, щоб студенти отримали необхідні знання та навички (див. графік). Проте дослідження не дає відповіді на питання, а скільки ж годин включать такі курси. Припускаю, що в різних вишах на предмет з етики може виділятися різна кількість годин. І тому розуміння «достатньо» буде у кожного свої. Мені здається, щоби було б не зайвим в такій ситуації поговорити про певну стандартизацію підходів викладання журналістської етики.
Ефективність системи оцінювання знань та навичок студентів
Більшість (47 із 57 опитаних) викладачів вважає, що їхні студенти в достатньому обсязі знайомляться з етичними стандартами.
Також вони переконані, що студенти загалом не мають упередження до теми етики і ставляться до її викладання так само, як і до викладання інших дисциплін. Проте тут треба робити уточнення, що це бачення викладачів. Ми не знаємо, якими були б відповіді студентів, якщо б опитали їх.
Оцінювання знань та навичок студентів в межах таких дисциплін як етика – складне завдання для викладача. За відсутності чітких критеріїв оцінювання завжди буде суб’єктивним та умовним.
Дослідники запропонували викладачам чотири можливі варіанти відповіді щодо оцінки знань та навичок студентів (див. графік). Більшість оцінює їх на основі практичних завдань та на основі відповідей студентів упродовж курсу. Проте ми не знаємо, якими є критерії оцінки тих самих практичних завдань і якими є ці практичні завдання. Доволі суб’єктивною виглядає оцінка «на основі професійної діяльності студентів», бо не зовсім зрозуміло, як це відбувається. Очевидно, що це питання потребує додаткового вивчення, якщо ми хочемо зрозуміти, на скільки релевантно відбувається оцінювання студентів в межах курсу з журналістської етики.
Опитані викладачі також вважають, що студенти загалом добре засвоюють інформацію щодо професійних та етичних стандартів, яку їм викладають. Але це також лише бачення викладачів. Для того, щоб мати повну картину, потрібно провести додатково опитування студентів та незалежну оцінку отриманих ними знань та навичок.
Під час опитування викладачі також згадували і низку труднощів, які виникають перед студентами в процесі навчання. У першу чергу проблеми є не з розумінням стандартів, а з їх застосуванням у практичних кейсах, особливо суперечливих.
Найскладнішими темами, як вважають викладачі, є:
- дотримання стандартів в умовах війни (у першу чергу йдеться про стандарт балансу та стандарт відокремлення фактів від коментарів);
- дотримання права на приватність;
- уникнення мови ворожнечі;
- висвітлення тем, пов’язаних з особами, які пережили травму (у тому числі з дітьми).
Такі теми справді є складними не лише для початківців, але й для досвідчених журналістів. Лише щоденна практика може допомогти напрацювати ті навички, які допомагатимуть приймати правильні рішення в складних ситуаціях. Тому надзвичайно важливим є, як уже зазначалося вище, щоб студенти мали більше змоги практикувати на заняттях зі складними темами та обговорювати складні кейси.
Хоча більшість викладачів, за результатами опитування (див. графік), приділяють увагу аналізу медіаконтенту на предмет порушення професійних та етичних стандартів. Але вочевидь «кілька разів» протягом курсу – недостатньо. Тому маємо ще раз наголосити на переорієнтації навчальних курсів на більш практичну роботу.
Брак навчальної та методичної літератури, досліджень та досвіду
Безперечно, що навчання не може бути ефективним без хорошої навчальної та методичної літератури (не важливо, чи вона в друкованій, чи в онлайн формі). Проте такої літератури з питань етики за останні роки українською мовою видавалося вкрай мало. Хороших базових підручників взагалі можна перелічити на пальцях однієї руки, і то в основному це перекладені книги. Свій вклад у видання такої літератури робила і робить Комісія з журналістської етики. Можна перелічити ключові видання, які з’явилися в різний час:
- Куликов А., Кузьменко Л., Дворовий М., Дуцик Д., Кущ Л. (2023). Посібник з журналістської етики. Київ: Комісія з журналістської етики
- Журналістська етика: посібник для підготовки до державного іспиту. (2014). За ред. В.Мостового та В.Різуна. Київ: Комісія з журналістської етики
- К. Ґ. Крістіанс, М. Факлер, К. Б. Річардсон та ін. (2014). Медіяетика: практичні випадки та моральні міркування. Львів: Видавництво УКУ.
- Етика в редакційному повсякденні. (2010). Київ: Академія Української преси, Центр Вільної преси (на основі роботи Німецької пресової ради).
- Валерій Іванов, Володимир Сердюк. (2007). Журналістська етика. Київ: Вища школа.
- Ричард Кібл. (2006). Журналістська етика. Київ: Київська типографія.
- Даніель Корню. (2004). Етика засобів масової інформації. Київ: «К.І.С.»
Як видно із цього списку, у більшості це видання десятирічної, а то й майже двадцятирічної давності. З того часу медіа ринок та робота редакцій тотально змінилися. Перед журналістами щодня постають багато нових викликів, пов’язаних із розвитком нових медіа технологій, штучного інтелекту та соцмереж. А перед українськими журналістами постали абсолютно небачені до того етичні виклики через війну росії проти України.
Тому дещо здивували результати опитування викладачів. 23 із 56 опитаних вважають, що достатньо методичних та інших матеріалів для вивчення теми етики. Ще 30 сказали, що матеріалів лише «дещо не вистачає». І тільки один респондент відповів, що матеріалів дуже мало.
При цьому абсолютна більшість опитаних викладачів (44 із 56) кажуть, що мають потребу в додаткових матеріалах такого змісту.
Які ж саме матеріали їм потрібні? Найчастіше такий запит стосувався збірників з практичним кейсами з медіа (порушення чи дотримання етики та стандартів), аби студенти могли аналізувати подібні випадки:
«Більше реальних журналістських матеріалів різних форматів, де наявні або відсутні порушення етичних і профстандартів».
«Практикум з розв’язання типових етичних проблем медіа».
«Думаю, університетам було б корисно отримувати видання Комісії журналістської етики – з практичними кейсами, рекомендаціями, а також збірки матеріалів із кейсами від організацій, що займаються фактчекінгом».
«Посібник з прикладами. Матеріали, де би був би аналіз міжнародних ЗМІ щодо дотримання етики».
Також абсолютна більшість (48 із 50) викладачів вважають, що потрібен новий підручник з етики (див. графік).
Більшість вважають, що цей підручник має містити окремий розділ, присвячений темі журналістської етики в цифрову епоху.
Проте не варто забувати, що навіть найкращий підручник не встигатиме за практикою у наш швидкий час. Тому потрібно навчитися використовувати в навчанні ті засоби та матеріали, які є у відкритому доступі в інтернеті. І тут сайт Комісії з журналістської етики цілком може замінити підручник чи збірник з практичним кейсами. Адже Комісія приймає розглядає чимало різних етичних дилем щомісяця і регулярно публікує рішення щодо них на сайті. Можна знайти приклади для різних тем та різних дисциплін.
Цікаво, що на відкрите запитання про те, на чому має фокусуватися новий підручник з етики, викладачі виходили далеко за межі безпосередньо етичної проблематики і називали додатково такі теми як правове регулювання роботи медіа, дотримання авторських прав, інформаційна безпека, медіаграмотність.
Це може свідчити про нерозуміння частиною викладачів меж етичної проблематики, а також необхідності розділяти теми етики та теми правої відповідальності за порушення законодавства. Адже порушення етичних стандартів не мають правових наслідків. Тут йдеться лише про інститут репутації.
Проте, щоб зробити остаточні висновки, на скільки викладачі самі розуміють межі журналістської етики та глибоко знають тематику, потрібне додаткове дослідження із застосуванням іншої методики.
Обізнаність із темою саморегулювання
Попри попередні висновки, результати дослідження показують, що викладачі досить впевнені в своїх знаннях, коли йдеться про самооцінку. Так, фактично всі опитані сказали, що вони «добре обізнані» або «трохи обізнані» з тим, як журналістська спільнота встановлює норми, стандарти та принципи своєї діяльності.
Більшість опитаних вважають найкращим визначенням поняття «саморегуляція» – встановлення професійних стандартів та контроль за їх дотриманням самою медійною спільнотою задля формування чи відновлення довіри до медіа. Також є усвідомлення того, що саморегуляція є альтернативою жорсткій державній регуляції.
Саме дієва саморегуляція медіа може забезпечити дотримання журналістами професійних стандартів та етики, вважає більшість опитаних викладачів. Також дотриманню етики та стандартів, на думку частини опитаних, можуть сприяти суспільні вимоги до медіа та краще розуміння професійних стандартів у цифрову епоху.
Також абсолютна більшість викладачів вважає, що їхні студенти мають розуміння, що таке саморегуляція, і що вони отримують достатньо знань та навичок для такого розуміння (див. два наступні графіки).
Проте, як і в попередніх випадках, для коректних висновків щодо розуміння студентами даної проблематики потрібні додаткові дослідження (як кількісні, так і якісні). Дані, представлені тут, є лише результатами оцінок викладачів.
Замість висновків
Чи можемо ми добитися бездоганного викладання етики? Думаю, що в нинішніх обставинах не можемо. Оскільки ключова системна проблема журналістської освіти (коли мають бути створені умови для приходу в університети журналістів-практиків) ще не вирішена. А особистість викладача, який читає курс з етики, має визначальне значення. Бо тут не йдеться про оперування стандартними формулами чи завченими правилами. Йдеться про його здатність трактувати етику, розбирати та пояснювати складні кейси, розуміти сучасне медіасередовище, його всі правила та обмеження. Тому має велике значення, кому університет довіряє читати цей важливий для майбутніх журналістів курс з етики. А наступне завдання – сприяти підвищенню кваліфікації таких викладачів та забезпеченню їх відповідними навчальними матеріалами.
[1] К. Ґ. Крістіанс, М. Факлер, К. Б. Річардсон та ін. (2014). Медіяетика: практичні випадки та моральні міркування. Львів: Видавництво УКУ. – с.16