6 жовтня 2022 року в ІА “УКРІНФОРМ” відбулася дискусія “В пошуках ідеальної моделі для єдиної прескарти в Україні”, яку організувала Комісія з журналістської етики за підтримки International Media Support (IMS).
Повний запис дискусії доступний на YouTube-каналі ІА “УКРІНФОРМ”.
КЖЕ публікує текстову версію дискусії
Гоар Ходжаян, директорка програми ITP у Східній Європі, представниця IMS (International Media Support): “Сьогодні питання про те, хто журналіст, а хто ні, як дотримуватися європейських стандартів журналістики, саморегулювання медіа, особливо важливого для нашого суспільства як в Україні, так і в усьому регіоні Східного партнерства. Ми, IMS, вважаємо, що журналістом треба збиратися обговорювати та вирішувати ці питання, щоб це не довелося вирішувати державі. Якісна журналістика важлива і для безпеки держави треба перевіряти і факти та боротися з фейками і пропагандою. Це треба робити через дотримування стандартів. Ми сподіваємося, що ці дискусії в медіа-спільноті приведуть до загального рішення та угоди щодо процесу впровадження єдиної прес-карти”.
Петру Маковей, виконавчий директор Асоціації незалежної преси (Молдова): “Доброго ранку, Україно! К сожалению, я не так хорошо знаю украинский язык, как знает его Гоар. Но я обещаю, что к следующему нашему подключению я подучу украинский язык. Хотя словосочетание «Доброго вечера, мы с Украины» уже весь мир знает.
Во-первых, я хотел бы выразить слова поддержки всему украинскому народу и, конечно же, коллегам и журналистам в этой войне. Конечно же, ситуация очень сложная, в том числе и для журналистов. Я соглашусь с Гоар, что в изменяющемся нынешнем мире непонятно, кто является журналистом, кто не является журналистом. Любой человек, у которого есть мобильный телефон, может иметь аудиенцию гораздо большую, чем традиционные СМИ, которые соблюдают этический код в отличие от блогеров и разных инфлюенсеров в ТикТоке и на других платформах, которые этого не делают – всё-таки у них есть большая аудитория. Конечно же, дискуссия очень важна, она проводится сейчас в Молдове, в том числе в контексте войны россии против Украины. Потому что соблюдать нормы этические, которые сейчас прописаны во всех этических кодексах всех стран, в условиях войны становится всё сложнее и сложнее. Тем более что пропаганда страны-агрессора использует те же самые нормы, которые предусмотрены в наших этических кодексах, для того, чтобы нас же самих обвинять в неэтичности и непрофессиональном поведении.
В Республике Молдова уже давно идут дискуссии относительно того, что нужно в законодательном порядке разъяснить, кто такой журналист; потому что в законодательстве нашей страны нет понятия «журналист» как такового, а есть закон о свободе и выражении мнений, есть понятие «медиа», но кто является журналистом по закону, не прописано.
Сейчас неправительственные организации разработали законопроект, согласно которому вводятся изменения в 10 законов нашей страны с тем, чтобы было понимание того, кто такие журналисты, чем они занимаются и какие в случае журналистских законов должны быть законодательные гарантии для доступа к общественно значимой информации. Об общественно значимой информации в молдавском законе не прописано, есть только в терминологии так называемая «официальная информация».
Мы продвигаем этот законопроект. Он разработан ещё 2,5 года назад. Предыдущая правящая партия, которая была пророссийской партией социалистов, конечно же, не хотела никаких улучшений относительно ситуации журналистов нашей страны.
Нынешнее правительство более открыто к этому, но мы пытаемся это продвигать более быстрее, чтобы эти законодательные изменения были проведены. Если закон будет не изменён, тогда в Республике Молдова будет единый публичный реестр институций масс-медиа, редакций и относительно аккредитации и доступа к общественным базам данных будет учитываться, зарегистрировано это СМИ или нет. А для того, чтобы быть зарегистрированным, в обязательном порядке редакция должна будет указать, являются ли они подписантами и онтологического кодекса журналистов.
Вообще, всё законодательство Молдовы мы пытаемся изменить с тем, чтобы понятие «журналистики» было очень связано с понятием «деонтологии», пониманием молдавских активных медиа МФО и Совета прессы Молдовы.
Я являюсь секретарём этой национальной структуры саморегулирования в Молдова, как Комиссия этики в Украине. Мы уверены в том, что понятие «журналиста» должно быть очень связано с понятием и «онтологии». Соответственно, когда речь будет идти об аккредитации или о других правах, которые требуют у журналиста, они должны будут доказать, что являются хотя бы подписантами онтологического кодекса.
В Республике Молдова пресс-карты как таковой на национальном уровне нет. Ранее я занимался распределением этих пресскарт, занимался Союз журналистов Республики Молдова, но это организация, которая существует в принципе на бумаге, она не активная, не проводит никаких мероприятиях. Дискуссии о том, чтобы была национальная пресскарта, у нас только предстоят. Сейчас мы в активном контакте с Европейской федерацией журналистов, для того, чтобы мы смогли при содействии этой организации всё-таки упорядочить распределение пресс-карт журналистов в Республике Молдова. Но повторюсь: это только речь о будущем.
Сейчас самая актуальная проблема – в медийном пространстве, в том числе с точки зрения правящих политических кругов. Это борьба с дезинформацией. Сейчас в Республике Молдова – открытые дискуссии относительно того, как нужно изменить законодательство для того, чтобы более активно противостоять дезинформации в онлайн-пространстве.
В Молдове проводилось несколько конференций, в том числе конференция, которая была организована International Media Support (на днях проходила), Завтра в Парламенте Республики Молдова также будут обсуждаться инициативы для того, чтобы предусмотреть законодательные рычаги борьбы с дезинформацией, но это, конечно, очень трудно. Исходя из того, что консультации или даже само общение с представителями крупнейших платформ, как Google, Facebook и другие, очень затруднено. Для этого одно из заключений конференции, которую я проводил в Кишинёве (International Media Support), заключается в том, что нужно, чтобы страны, которые сталкиваются с феноменом «дезинформации» (а Украина, как никто другой, знает, что это такое и как это может навредить национальной безопасности и здоровью нации как таковой) и являются жертвами прокремлёвской дезинформации, объединили свои усилия, для того, чтобы заставить две большие платформы активно участвовать в противодействии дезинформации, иначе на национальном уровне это будет очень трудно сделать.
Мы также находимся в активных контактах с другими странами нашего региона, в том числе со странами Балтии. Совет по телевиденью и радио – это национальный орган, предусмотренный законодательством, который может применять санкции к телевиденью и радио. Весь состав был в этих трёх странах Балтии с тем, чтобы перенять опыт противодействия дезинформации. Вошёл в силу закон, согласно которому было дано определение, что такое дезинформация. В молдавском законе уже есть такое определение. Но для того, чтобы применять санкции к телевиденью и радиостанциям, Совету по телевиденью и радио нужна специальная методология (она сейчас разрабатывается).
Я надеюсь, что через несколько месяцев мы будем говорить о более активных действиях публичных структур нашей страны с феноменом «дезинформации» на телевиденье и радио. Но остаётся, как я вам говорил, проблема с дезинформацией в онлайн-пространстве. Кто такие журналисты и почему должны иметь и соблюдать права медиа-потребителей на информацию? Об этом тоже нужно очень много говорить. Мы занимаемся просвещением медиа-потребителей нашей страны с тем, чтобы они требовали от журналистов качественной, объективной информации. Это как бы весь спектр проблем, которыми мы сейчас занимаемся.
Мы совместно с коллегами с украинской Комиссии по этике на европейских площадках тоже обсуждаем эти проблемы. Я думаю, что именно этот процесс сотрудничества, он может помочь и вам, и нам с тем, чтобы сделать медиа-комьюнити наших стран, с одной стороны, более ответственным, с другой стороны, чтобы было больше понимания того, кто такие журналисты и какие у них есть не только права (потому что все кричат о правах журналистов), но и обязанности перед аудиторией.”
Андрій Сухарина, аналітик Фонду “Демократичні ініціативи”: “Дякую колегам з Комісії з журналістської етики за можливість попрацювати над цим дослідженням. Я коротенько зупинюсь на методології, на якихось таких ключових моментах, а пані Тетяна вже представить основні результати і висновки, які йдуть саме з цього дослідження. Перш за все, це, як вже пан Андрій сказав, дві компонтенти:
1. Загальнонаціональне опитування та кілька запитань про роль журналістів і про специфіку споживання інформації.
2. Групове або експертне опитування журналістів. Тут потрібно зупинитися детальніше. З одного боку, неможливо в Україні зараз здійснити репрезентативне опитування журналістів.
А чому? Тому що це те, про що ми будемо говорити оцих 1,5 години. Для того, щоби здійснити репрезентативне опитування в класичному розумінні, потрібно розуміти генеральну сукупність у першому плані і мати її вичерпний перелік або номенклатурний, або принаймні за статистичними показниками. Ні цього, ні цього немає. Власне, що таке генеральна сукупність? Щоб зрозуміти, що таке генеральна сукупність, треба знати, хто є в Україні журналістом. А хто є в Україні журналістом, я не знаю. Можливо, хтось про це знає і зможе розказати детальніше.
Які критерії журналіста? Чи є адміністратори найбільших новинних Телеграм-каналів журналістами? Чи не є питання дискусійне і риторичне?
Повертаючись до Телеграму, це найбільш популярне джерело отримання інформації зараз, під час війни. Згідно з усіма опитуваннями, це навіть не телебачення, навіть не інтернет в якомусь широкому розумінні, це дуже конкретне джерело інформації – Телеграм-канали. Якщо ми відкриємо найбільші українські Телеграм-канали, мільйонники, то їхня відповідність до журналістських стандартів і спосіб подачі, як вони подають, я думаю, що це дві доволі різних площини, які якщо й перетиналися, то чисто випадково. З іншого боку, ми не маємо для побудови репрезентативної вибірки вичерпного переліку.
Навіть якби ми могли визначити якісь критерії, хто є журналістом, хто ним не є, ми би не змогли наразі побудувати якоїсь систематично децентралізованої чи децентралізованої бази, звідки брати.
Але ми працювали як могли і відповідно ми користувалися багатьма базами, які нам надали колеги з Комісії з журналістської етики, які ми мали самостійно. Вони охоплюють значну частину журналістської спільноти в Україні. Якщо ми не говоримо про репрезентативність, то ми можемо говорити про те, що це опитування принаймні певною мірою (а я вважаю, що все-таки значною мірою) відображає думку і тенденції поглядів принаймні великої частини журналістської спільноти в нашому розумінні.
Мабуть, ще одне питання, яке мене цікавить – можливо, до хард-роздумів загалом, під час дискусії. Як так трапилося, що коли ми ставимо людям запитання про основні критерії, яку інформацію вони б хотіли споживати, які критерії інформації для них важливі, то респонденти, такі як ми із вами, говорять, що їм важливі якість цих матеріалів, перевіреність, репутація журналіста, репутація медіа, з одного боку, а з другого боку, структура споживання медійного контенту, новинного контенту у нас змістилася до того, про що я говорив раніше: не телебачення, не якісь перевірені засоби масової інформації, а доволі швидкі новинні стрічки у месенджерах (особливо в Телеграмі).
Я в принципі розумію, чому це так; бо в соціології це часто трапляється. Але питання, яке викликає як мінімум певне занепокоєння. Я би хотів тоді на цьому зупинитися і передати слово пані Тетяні.
Я не буду стверджувати, що моє розуміння є єдино правильним. Але, як дуже часто буває в соціальних опитуваннях, декларувати щось, обіцяти щось і стверджувати щось – не означає щось робити. Як і у випадку з Будапештським меморандумом: це лише про наміри, наміри завжди благі, а реальна поведінка може бути вкрай іншою.
Тетяна Лебедєва, членкиня Комісії з журналістської етики: “Спочатку, ті виклики для професії, що впливали на довіру аудиторії, ми їх вивчали, для себе зазначали. По-перше, це цифрові виклики, множинність джерел інформації, поява блогерів та соцмереж, відсутність відповідальності за розповсюджену інформацію та недотримання стандартів, гонитва за сенсаціями, так званий «клікбейт», оплачувані матеріали без маркування, свідомі маніпуляції та ворожі спецоперації і фальшиві прес-карти та зловживання статусом журналіста. Ви пам’ятаєте чудово, як і політики, і політикани сідали в кадр, називали себе журналістами і дозволяли собі абсолютно жахливі маніпуляції в ефірі, називаючи себе журналістом і, таким чином, якось себе страхуючи від якихось звинувачень.
Повномасштабне вторгнення, або війна загострила наслідки цих усіх проблем. Дійсно, мені здається, розуміння того, що це виклики, стало значно більшим. Одним із шляхів вирішення частини цих проблем КЖЕ багато років вважала впровадження єдиної прес-карти. Зрозуміло, не всіх, зрозуміло, не стовідсотково, але все ж таки одним із запобіжників деяких викликів, на наш погляд, єдина прес-карта мала б бути.
Перша презентація ідеї введення єдиної прес-карти відбулася в 2011 році, коли був з’їзд чи загальні збори КЖЕ. Ми презентували цю ідею. Ну, кажу чесно: вона тоді не викликала такої підтримки. Чи була єдність у ставленні до цієї ідеї? Чесно, приводжу цей слайд з посиланнями. Шукала більше посилань саме на негативне ставлення. Не знайшла не тому, що їх не було, а просто не знайшла в Гуглі.
Одна з перших публікацій – 2012 рік, що підтверджує мої слова про те, що це ідея 2011 року. Це в «Уніані» публікація, і цитується Сергій Гусь, один з членів Комісії з журналістської етики, який каже, що це вирішить багато проблем для медіа-профспілки. І Ейдан Вайт, тодішній голова мережі етичної журналістики. Це дуже поважна мережева організація, яка поєднує такі прес-ради, на кшталт нашої Комісії з журналістської етики. Ейдан пише, що це дуже цікава ідея, але лише в тому разі, коли єдина прес-карта видається журналістам, які дотримуються кодексу етики і професійних етичних стандартів. Цю ідею підтримували представники і МВС, і інших силових структур, тому що для них дуже часто було незрозуміло, хто є журналістом, хто ні під час доступу до якихось подій, до акредитації на прес-конференції і так далі. Тобто МВС вже тоді підтримувало цю ідею, і підтримує далі.
Далі – цікава публікація в «Детекторі медіа» – це колонка пана Тараса Шевченка (2016). Тоді ще керівник Центру демократії і верховенства права, медійник Тарас Шевченко пише, що є більше запитань, ніж відповідей, і ставить запитання певною недовірою до ідеї, що єдина прес-карта потрібна, важлива і можлива.
Далі – 2001 рік. Кому потрібне журналістське посвідчення – це така заява КЖЕ. 2001 рік мотивував нас почати більш активну дискусію щодо єдиної прес-карти, бо ми бачили такі прояви, які просто були нетерпимими. Перш за все, активізувався продаж фальшованих прес-карт. Ну, ви знаєте, що чудово відомий пан Стрємоусов, так званий гауляйтер Херсонської області (це один із багатьох), просто не соромлячись публікував оголошення: «Будь ласка, приходьте. 2500 грн і ви стаєте журналістом, отримуєте зброю». Людей, які отримали від нього ці фальшовані посвідчення, я думаю, ціла армія.
На жаль, невідомо, де ці люди і як вони використовують ту зброю, яку вони отримали по фальшованим посвідченням Стрємоусова. Цьому кейсу, до речі, присвячена колонка на «Детекторі медіа», на «Укрінформі»: «Від продажу посвідчень до продажу Батьківщини».
Підтримала у 2021 році ідею боротьби з фальшованими прес-картами і за введення єдиної прес-карти, і раду з питань свободи слова та захисту журналістів при президенті України. Теж була презентована ця ідея. До речі, 4 члени Комісії з журналістської етики є членами цієї ради, і вони ставили цю проблему: і фальшування прес-карт, і статусу журналістів тощо. Ця ідея отримала підтримку. Переважна більшість членів цієї ради, не дивлячись на те, що вона достатньо строката за складом, підтримала цю ідею. І рада зробила таку заяву щодо того, що треба підтримати цю ідею.
Досі викликає різні коменти ця ідея, і колонки. Члени КЖЕ написали декілька важливих таких колонок, кожен з них наполягав на дуже важливій підставі, чому прес-карта важлива, чому вона потрібна. Сьогодні Наталя Зверигіна, відома журналістка із Запоріжжя, написала, що не на часі ця ідея. Чесно і відверто кажу, що є такі виклики. Але два коменти з Фейсбуку під колонкою Світлани Остапи не могла не винести. Вибачте, але з пісні слів не викинеш. Так, перший комент: «Без бумажки ты букашка, а с бумажкой журналист». І нас, ініціаторів цієї дискусії назвали «хітрозробленими святошами, які поспішили себе оголосити ледь не совістю журналістики, щоб визначати и бумажку недорого продавати справжнім журналістам. Той, хто не купив, той не настоящий». Я не називаю авторів тих коментів, це не має значення.
Перш ніж презентувати дослідження, я хочу, щоб ви зрозуміли, чому ми його започаткували. Бо нам треба було заміряти температуру настроїв аудиторії, в тому числі медіа-спільноти і аудиторії в широкому смислі цього слова, зрозуміти, чому ідея єдиної прес-карти або викликає, або не викликає, які підстави, які ризики і інше. Не знаю, чи почує мене автор останнього коменту.
По-перше, він володіє пером достатньо образно. Але я хочу його завірити, що ми не поспішаємо себе оголосити совістю журналістики, ми – колегіальний орган, орган саморегуляції. І, перш ніж робити якісь висновки, перш ніж щось впроваджувати насправді практично, ми дуже ґрунтовно вирішили підійти до цієї проблеми: провести абсолютно чесні дослідження з авторитетними соціологічними організаціями; вивчити іноземний досвід, який ви сьогодні почуєте; зрозуміти всі за, проти, зважити і знайти шлях і перш за все організувати публічну дискусію, початком якої є сьогоднішня наша зустріч.
Я сподіваюсь, що присутні в залі і ті, хто сьогодні з нами, повірять моїй аргументації.
Мета досліджень: зрозуміти ставлення аудиторії до професійної журналістики та відповідальності за поширювану інформацію. Ви знаєте, що точаться такі дискусії, що професійна журналістика вмерла, вона вже нікому не потрібна, всі лише продивляються заголовки в соцмережах і взагалі нікого не цікавить ані аналітика, ані відповідальність за інформацію. Тому ми хотіли з’ясувати основні критерії довіри аудиторії до медіа та журналістів і, узагальнюючи, розвіяти існуючі міфи, знайти шлях до захисту репутації журналістської професії, протидіяти зловживанню статусом журналіста та фальшуванню посвідчень і безвідповідальному розповсюдженню інформації. Це одна з важливих цілей і задач Комісії з журналістської етики взагалі, і в цьому питанні теж.
Перше дослідження, яке я хочу вам презентувати, – це загальнонаціональне дослідження: інформації з яких джерел більше довіряють українці і якими, на їхню думку, є критерії професійності журналістів? Ну, тут є дисклеймер, який пояснює, яким чином і за якою методикою КМІС проводив спільно з Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва на замовлення Комісії з журналістської етики це дослідження. Тобто йдеться про опитування аудиторії щодо того, чи дійсно їм байдуже, що це за інформація, чи дійсно вони довіряють будь-якій сенсації, будь-якому заголовку і так далі.
Які запитання ми ставили?
1. Інформації з якого джерела ви більше довіряєте?
2. Яке підтвердження професійності журналіста для вас важливе? Як відповідала аудиторія? Серед запропонованих джерел інформації респонденти, скоріше, довіряють ЗМІ, де працюють професійні журналісти (а 40% – це дуже немало, або ж окремим журналістам, які довели якість своїх матеріалів (це вже про репутацію), 12% віддають перевагу дописам блогерів та постам у соцмережах відомих людей. Погодьтесь, це не настільки вражаюча цифра.
Є ще гендерна різниця: жінки дещо частіше віддають перевагу ЗМІ з професійними журналістами – 45%, чоловіки – 35,5%. Натомість чоловіки частіше довіряють окремим журналістам – 34,5%, серед жінок таких 27.
І постійна така тенденція: 34,5% людей з вищою освітою довіряють конкретним журналістам, а люди з середньою освітою – лише 29% таких. Тобто треба думати про зростання рівня освіти для того, щоб люди в тому числі медіа-грамотність і розуміння якості журналістики краще розуміли.
Це такий графік і гендерного розподілу, і розподілу за освітою, за віком. Основними критеріями професійності журналіста респонденти назвали репутацію журналіста – 55%. Друзі, це відповідь тим, хто весь час стверджує, що Інститут репутації в Україні відсутній. Так, можливо, він ще не такий дієвий, як нам хотілося б, але це доводить, що репутація важлива не тільки в розмовах медіа-експертів, але й для аудиторії. Трошки менш важлива репутація – репутація медіа (23%) і тільки 8% аудиторії зауважили про наявність журналістського посвідчення у певного автора. Це дійсно, мабуть, так, бо аудиторії немає часу і приводу якось перевіряти посвідчення. Більше проблем з посвідченнями у тих, хто організовує якісь події і так далі. Це про рівень освіченості.
Що показало опитування? Якщо узагальнювати, то серед запропонованих джерел інформації, скоріше, довіряють ЗМІ, де працюють професійні журналісти, або ж окремим журналістам, які довели якість своїх матеріалів, і лише 12% віддають перевагу дописам блогерів та постам у соцмережах відомих людей.
Основними критеріями професійності респонденти назвали репутацію журналіста, якість самого матеріалу. Інші критерії менш важливі для опитаних. 23% звертають увагу на репутацію медіа, а 8 – на наявність журналістського посвідчення у певного автора. На мій погляд, це розвіює міф про те, що «публіка – дура», як кажуть у театральних колах. Іноді наші журналісти вважають, що аудиторія – дура, піпл хаває і взагалі нічого не розуміє ані в репутації, ані в якості матеріалів і так далі. Це не зовсім так, і це довело це дослідження.
Тобто це перше так зване загальнонаціональне опитування, яке проводило КМІС разом із Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва.
Друге дослідження – трошки інше. Це експертне опитування, яке проводив Фонд «Демократичні ініціативи» на замовлення КЖЕ. Всього опитано 212 респондентів, це немало. До речі, там указана навіть більшість опитаних представників. Йдеться не лише про журналістів, а й про медіаекспертів, людей з медіа-спільноти, з громадських організацій, які займаються і так далі.
Які запитання ми ставили? Чи погоджуєтесь ви з тезою, що сьогодні кожен, хто поширює інформацію, може називати себе журналістом? Що, на ваш погляд, відрізняє журналіста від людини, яка продукує і поширює інформацію? Що для вас є ознакою належності автора інформації до професії журналіста? Які негативні наслідки, на вашу думку, є основними внаслідок діяльності людей, що мають або купують фальшиві посвідчення журналістів та послуговуються ними в корисних цілях? Чи знайомі ви з процедурою видачі та реєстрації прес-карт в окремих країнах Європейського Союзу? Як ви ставитеся до можливості введення прес-карти єдиного зразка для журналістів в Україні? Якщо єдина прес-карта для журналістів буде впроваджена, то хто мав би давати її та адмініструвати цей процес? Які переваги, на вашу думку, можуть бути при запровадженні єдиної прес-карти для журналістів України? Які ризики та загрози ви бачите при запровадженні єдиної прес-карти для журналістів в Україні? За яких умов та якому наборі функцій запровадження єдиної прес-карти в Україні принесе професії більше переваг, ніж ризиків?
Я не дозволю собі не коментувати всі графіки, бо це займе, думаю, багато часу. Але перейду одразу до висновків. Всі графіки є в презентації, я думаю, що ви можете її отримати і подивитись. Завжди не вистачає часу.
Абсолютна більшість опитаних журналістів не погоджується з тезою, що кожен, хто поширює інформацію, може називати себе журналістом. Це важливий висновок, хоча здається, що він такий простий. Все ж таки, запит на професійну і відповідальну журналістику серед медіа-спільноти є і він достатній. 79% зовсім не погоджуються, 17% скоріше не погоджуються з таким твердженням. Тобто медіа-спільнота не погоджується загубитися серед людей, які просто поширюють безвідповідальну інформацію. Є бажання все ж таки якось самоідентифікуватися і формулювати якісь вимоги до тих, хто дійсно є журналістом. Мені здається, це дуже важливий етап.
Як сформульовано? Журналістів від інших людей, які продукують та поширюють інформацію, відрізняють те, що журналіст перевіряє інформацію і може відрізнити факти від домислів – 94% тих, хто брав участь у дослідженні. Частою також є думка, що журналіста відрізняє те, що він працює у штаті видання – 52%, тобто все ж таки схиляються до професійних медіа. Менш популярні твердження про те, що журналіст має профільну освіту або проходження фахових курсів – 31 (це давня дискусія про журналістську освіту, але тут вона теж якось проявилася), а також те, що журналістська діяльність є основною зайнятістю людини і забезпечує її фінансово (це, скоріше, закордонний досвід, але ми бачимо, що дехто схиляється до такої думки).
Основною ознакою належності автора інформації до професії журналіста опитані вважають власний досвід відповідальності автора за інформацію, тобто його репутацію (це було зазначено у запитанні). 82,5% так сказали. Тобто ось знову-таки: серед медіа-спільноти питання репутації стоїть гостро, і це певний індикатор і критерій поваги і довіри до таких журналістів. Рідше говорять про роботу в штаті – 47% та наявність у автора посвідчення редакції чи видання – 37%. Це немало, але вага цього посвідчення. Про це ми будемо говорити далі.
Далі йде блок запитань і відповідей про введення єдиної прес-карти. Основні негативні наслідки купівлі фальшивих посвідчень журналістів та використання їх у корисних цілях, на думку респондентів. Ми пропонували якісь пункти, але давати можливість і сформулювати своє бачення основних негативних наслідків фальшування прес-карти. 91% вказує на зниження рівня довіри аудиторії до ЗМІ.
Тобто це вже зрозуміли нарешті всі, що фальшовані прес-карти не просто збільшують кількість «негодяев», які користуються незаконно статусом журналіста, але й знижують рівень довіри аудиторії до ЗМІ в цілому. Погіршення репутації і професії журналіста – 85%. Ще 61% говорять про дезорієнтацію аудиторії, а 49 вважає, що це перешкоджає справжнім журналістам отримувати актуальну інформацію. Думку, що це ні на що принципово не впливає, поділяє близько 1% опитаних. Друзі, це теж для нас дуже знаковий результат і, я думаю, він мотивує працювати далі.
Більшість опитаних медіа-працівників підтримують впровадження прес-карти єдиного зразка для журналістів України – 74,5%, проти 11%, ще близько 14,5% не мають сформованої позиції. Це надихає. З цими 14,5% можна і треба працювати, пояснювати і слухати їхню точку зору, яку ми, все ж таки, просили зазначити і в цьому опитуванні.
Основні переваги запровадження прес-карти, на думку опитаних, наступні: дасть змогу відмежувати справжніх журналістів від людей, які такими не є – 68,5%; журналісти будуть більше захищені від обмежень чи невмотивованих втручань з боку правоохоронних органів. Це дуже важливий фактор, до речі; бо сьогодні довести, що ти журналіст, будь-якому представнику силових структур дуже і дуже важко. Вони дуже часто посилаються: «Я не знаю, чи ваше посвідчення не фальшоване». Тобто це для них іноді буває аргументом. І в судах це теж проблема.
Я думаю, що наші юристи, які присутні, не дадуть мені збрехати під час роботи на судових процесах. Під час здійснення своєї діяльності – 57%, а також нормування чітких критеріїв видачі і анулювання прес-карт – 55%. Дещо рідше – 39% говорять про те, що журналісти відповідальніше готуватимуть свої матеріали та ретельніше перевірятимуть джерела, ще 38 кажуть, що це дасть змогу журналістам швидше отримувати запитувану інформацію від органів влади. Тобто встановлений статус, підтверджений статус дасть змогу журналістам отримувати запитувану інформацію від органів влади і державних організацій. І лише 11% вважають, що жодних переваг при запровадженні єдиної прес-карти не буде.
Для того, щоб впровадження єдиної прес-карти дало більше переваг, ніж ризиків, потрібно забезпечити: 1. Незалежність органу, який здійснює видачу таких прес-карт – 74%.
2. Унормувати процес видачі і скасування прес-карти за чіткими критеріями, це дуже важливо, це вагомий аргумент – 70%. 3. Здійснити законодавче унормування всіх прав журналістів, які отримують єдині прес-карти та невідворотність покарання за порушення таких прав – це теж важливе в нашій країні, бо іноді декларативні норми не працюють, якщо немає унормованих покарань за їх порушення. Важливою також є ретельна перевірка усіх аплікантів.
У разі запровадження єдиної прес-карти для журналістів видавати її має недержавний орган, це дуже важливо. Про це казали навіть на нараді при президенті. Є такі пропозиції: «Нехай це «Дія» робить. Давайте це буде базою даних МВС чи щось таке». Насправді це не так. Лише 7% респондентів вважають за доцільне надати такі повноваження державі. Майже 43% вважають, що це має бути орган саморегулювання, а 37% вважає, що це має бути коаліція медіа та журналістських організацій.
І останнє: для того, щоб впровадження єдиної прес-карти дало більше переваг, ніж ризиків, треба забезпечити незалежність органу, який здійснює видачу таких прес-карт, – 74%, унормувати процес видачі і скасування за чіткими критеріями – 70% і здійснити законодавче унормування. Це такі аргументи наводили наші опитувані.
Якісь святоші для того, щоб отримувати гроші, будуть, як Стрємоусов, торгувати цими прес-картами, заробляти шалені гроші і так далі. Це ризик корупції, це точка зору, яка наявна, і з якою треба працювати. Не з тією точкою зору, а з тим, щоб рішення, хто і як буде видавати прес-карту, не мало жодного шансу викликати підозру, навіть можливості якихось корупційних ризиків. Тобто це один із дуже важливих висновків цього опитування.
Ще є поява додаткових бюрократичних формальностей, збільшення можливостей тиску на журналістів. Це я не дуже розумію, чому може збільшитись тиск від наявності єдиної прес-карти, але так зазначили наші опитувані.
Висновки, які можна зробити з обох досліджень. Доволі значна частина аудиторії надає перевагу професійній журналістиці; аудиторія звертає увагу на професійність ЗМІ та журналістів і на якість матеріалів. Це дуже важливий висновок із загальнонаціонального опитування.
Основними критеріями професійності журналіста респонденти назвали репутацію журналіста і якість самого матеріалу. Теж, репутація важливіша за миттєвий виграш та заробіток. Про це казав і Андрій під час своєї презентації, і я мушу це повторити.
Професійна медіа-спільнота розуміє необхідність самоідентифікації – про це говорив і Петру Маковій сьогодні, дотримання етичних стандартів та відповідальність за розповсюджену інформацію.
Важливим інструментом ідентифікації, за результатами опитування медіа-спільноти, може стати єдина прес-карта. Але дослідження вказали на проблемні питання, які потребують відповідей.
Тобто, ніхто не каже, що дослідження настільки однозначне, що можна завтра впроваджувати прес-карту. Але дослідження надало нам ті проблемні точки зору, моменти, такі не помітні, можливо, для нас питання, які потребують відповідей і з якими треба працювати, в тому числі шляхом публічних обговорень, дискусій (які ми плануємо проводити і далі). Що треба робити? Постійно проводити інформаційні кампанії серед медіа-спільноти щодо підсилення саморегуляції журналістів. Тобто журналісти готові взяти відповідальність на себе за якість журналістських матеріалів, відповідальність за поширювану інформацію. Так, це має бути справжня саморегуляція.
Щодо дотримання кодексу етики, щодо підсилення відповідальності за інформацію. Підвищувати рівень медіа-грамотності авдиторії для кращого розуміння, якій інформації можна довіряти. Ну, медіа-грамотність – зараз дуже популярна і нею займаються дуже багато інституцій, але мені здається, що те, що робить КЖЕ, теж сприяє підвищенню рівня медіа-грамотності.
Далі – збільшити коло журналістів та редакцій, що дотримуються етичних стандартів професії. Ми це робимо постійно, але, мабуть, це треба робити ще активніше.
Провести широке обговорення можливих моделей впровадження єдиної прес-карти, структури бази даних (це дуже важливо, які дані мають бути введені, які дані можуть бути доступними, наприклад, для силових структур, а які – тільки для того, хто веде цю базу даних), умов та чітких, прозорих критеріїв видачі (це дуже важливо, це всі зазначають, що умовою та критеріями видачі, відмовою видачі та скасування єдиної прес-карти мають бути прозорі, зрозумілі і безперечні – тобто не допускати двозначного тлумачення).
І такі робочі моменти організаційної структури, юридичної форми, статусу, вкладу, організації, що оперує процесом впровадження та підтримки єдиної прес-карти.
Це така програма-мінімум для тих, хто все ж таки підтримує і просуває ідею єдиної прес-карти в нашій країні”.
Ліна Кущ, членкиня Комісії з журналістської етики, Перша секретар НСЖУ: “Дякую, що запросили мене і дали можливість поділитися результатами мого вивчення ситуації з видачею прес-карт і взагалі, як працює система прес-карт в різних країнах світу (переважно в європейських країнах, на чий досвід ми орієнтуємося). Я би хотіла почати з того, що єдиної якоїсь практики, єдиної системи, яка була б загальноприйнята багатьма країнами, в цьому питанні не існує.
Все залежить від якихось історичних передумов, які склалися в журналістській спільноті, від особливостей діяльності журналістських асоціацій або галузевих асоціацій у цій країні. Тобто законодавчо поняття «прес-карта» не закріплено в законах. Зате є деякі спільні підходи, про які можна говорити.
Перше – це те, що прес-карту розглядають як інструмент ідентифікації журналіста. Це не ліцензія на роботу, це не перепустка на роботу, але саме це – інструмент для ідентифікації людини як журналіста.
Оформлення прес-карт є прерогативою журналістських організацій, галузевих асоціацій та органів саморегуляції. Органи влади не схвалюють видачу або не видачу людині прес-карти і не впливають на таке рішення.
Прес-карта видається, як правило, на 1-2 роки, в рідкісних випадках – на 3 роки і може бути вилучена достроково, якщо отримувач прес-карти не виконує умови.
А от відмінним є те, що існують три найбільш типові моделі роботи з системою прес-карт у різних країнах. Перша із них – це коли існує національна прес-карта, і її видавати мають право одразу кілька організацій. Прикладом може бути Сполучене Королівство, де існує національна прес-карта UK Press Card, але можуть видавати 19 так званих гейткіперів – це можуть бути асоціації, це можуть бути медіа (як BBC і Reuters), це можуть бути інші журналістські організації, які відповідають критеріям. Вони видають ці прес-карти, які потрапляють в одну систему. Система існує одна. Хто може перевірити справжність цієї прес-карти? Або за телефоном, назвавши номер і певне кодове слово, пароль, або в електронному вигляді перевірити, чи справді ця людина є власником цієї прес-карти і чи ця прес-карта чинна.
У Німеччині 6 журналістських спілок і організацій мають право оформлювати національні прес-карти як для своїх членів, так і для тих, хто не є членами їхніх спілок. Існують також певні спільні підходи у них, але цим займаються так само, як і в Норвегії, кілька організацій.
Друга система – це коли існує національна прес-карта і лише одна організація схвалює рішення про її видачу. Найбільш типовими є приклади Бельгії і Франції. У Бельгії існує акредитаційна комісія, членів якої призначають королівським указом, і яка схвалює рішення про видачу прес-карт. У Франції також існує комісія, яка централізовано вивчає ці заяви журналістів і видає прес-карти.
І, нарешті, існує група країн, де немає загальнонаціональної прес-карти певного зразка і прес-карти видають або самі медіа, або журналістські організації (наприклад, Естонія, Литва, Сполучені Штати та інші країни). Я, наприклад, цікавилася у своїх колег із Литви та Естонії, яким чином у них видаються прес-карти журналістам. Вони кажуть: «Члени наших організацій, литовської і естонської спілки журналістів можуть оформити міжнародну прес-карту в Міжнародній федерації журналістів і користуватися нею де потрібно». Такого зразка: прес-карта Міжнародної федерації журналістів. І вони не вбачають за необхідне запроваджувати ще свою національну прес-карту, оскільки вони кажуть, що будь-хто із наших членів може таку прес-карту отримати.
Які переваги у прес-карт, у національної прес-карти, якщо вона запроваджена в країні? Ну, перша перевага (я вже зазначила) – це швидка ідентифікація журналіста. Це буває корисно, коли людина працює як репортер і повинна отримати доступ до території із обмеженим доступом (наприклад, місця надзвичайних подій, пожежі, аварії тощо). Це може бути корисним для отримання… Наприклад, я читала, ну, вивчала їхній досвід.
У Німеччині, як у країні, де проходить велика кількість виставок і ярмарок і де на ярмарках проходять часто якість прес-події або події для преси і журналісти мають безкоштовний доступ, наявність такої прес-карти, вона пришвидшує і ідентифікацію, і такий доступ до цих подій.
Також у Німеччині вас не зможуть акредитувати до Бундестагу або на якісь прес-події за участі посадовців, якщо у вас немає прес-карти, і це просто необхідний інструмент для роботи журналіста. Це може надати вам, як журналісту чи журналістці, доступ до спеціалізованих розділів сайтів, які призначені тільки для преси.
Це також є група переваг, які отримують власники прес-карт. Це можуть бути пільги або знижки, наприклад на паркування або паркування в певних, відведених для журналістів зонах, або це можуть бути знижки на оренду автомобіля, знижки на готелі, на мобільний зв’язок, які ви можете використовувати у зв’язку з вашою журналістською діяльністю. Підкреслюю: лише з журналістською діяльністю. Наприклад, у Фінляндії власники прес-карт можуть від Фінської спілки журналістів отримати доступ до безкоштовного проживання в якихось будинках відпочинку тощо.
Вимоги, які висувають провайдери або організації, які ухвалюють рішення про видачу прес-карт, теж дуже відрізняються (в залежності від статусу цих організацій). Деякі із цих організацій є професійними спілками, деякі є органами саморегуляції і деякі із них є професійними асоціаціями або галузевими асоціаціями. Це дуже відрізняє в залежності від статусу організації список вимог і вони висувають до аплікантів.
Тим не менше, ми можемо говорити про те, що в усіх випадках журналіст або журналістка мають подати заяву і надати підтвердження своєї професійної діяльності. Що мається на увазі під підтвердженням журналістської діяльності? Це дуже відрізняється. Наприклад, у Франції вимагається, щоб претендент на статус прес-карти щонайменше 50% свого доходу отримував від журналістської діяльності.
У Німеччині вимога: щоб журналіст або журналістка працювали повний робочий день, тобто були штатними працівниками. Загалом, у більшості країн важко отримати прес-карту фрілансерам. Не в тому розумінні, що фрілансери, які постійно співпрацюють з якимсь медіа, але не є штатними працівниками (але вони більшу частину доходу отримують від цього), а отримати тим, хто час від часу займається журналістикою (наприклад, бере відпустку і хоче поїхати кудись у відрядження) або просто час від часу займається журналістською діяльністю, але основний заробіток – в якійсь іншій сфері.
Отже, претендент повинен подати заяву і надати документи, які підтверджують його журналістську діяльність для агентства преси США. Для деяких інших організацій в США цього буде достатньо, наприклад, якщо претендент надішле публікації або посилання на аудіо-, відеоматеріали, створені ним. У той час як у Бельгії і Франції будуть вимагати трудовий контракт, або для фрілансерів це можуть бути виписка і підтвердження виплати гонорарів.
У Франції людина, яка подає заяву, має підтвердити свою журналістську роботу таким чином протягом попередніх 3 місяців. І для продовження прес-карти треба буде надати підтвердження протягом 12 місяців журналістської роботи. Тобто це йдеться про досить великий обсяг в тому числі і податкових документів, і трудового контракту. І можуть бути журналістські матеріали.
Крім того, в багатьох випадках я зустріла вимогу – надати довідку про відсутність непогашеної судимості за кримінальні правопорушення або за таке правопорушення, як наклеп. У Греції є кілька журналістських асоціацій, організацій, деякі із них є дуже дрібні, але є дві такі, найбільші і найбільш потужні, які побудовані як профспілкові організації.
Тому від претендентів вони вимагають… Спочатку ці претенденти мають бути членами цих організацій. Для того, щоб стати їх членом, потрібно надати підтвердження від довіреного лікаря, оскільки йдеться про страхування життя і здоров’я. Треба надати підтвердження того, що ця людина виконує свій військовий обов’язок або звільнена від його виконання і не є членом іншого пенсійного фонду.
Тобто такі, на наш погляд, екзотичні вимоги обумовлені саме тим, що ця організація діє як профспілка, має свій страховий фонд і свій пенсійний фонд, тому її члени проходять додаткові процедури, перевірки.
За що може бути претендент позбавлений прес-карти? По-перше, у разі смерті, у разі відходу від журналістської діяльності претендент має одразу повідомити, що він уже не є журналістом чи вона не є журналісткою і поверне оцю прес-карту, а також за обман під час подачі цих документів на прес-карту або за порушення кодексу етики чи порушення професійних стандартів.
У той же час є одна така особливість, яка допомагає, мабуть, ефективно не те що боротися, а вилучати прес-карти у тих, хто порушив правила. Це те, що будь-яка прес-карта є власністю тієї організації, яка її видала, і може бути вилучена в будь-який момент без попередження і повинна бути повернута назад у разі ухвалення такого рішення. Це допомагає, власне кажучи, ці прес-карти одразу повернути або оголосити недійсними в той же момент. І так само в системі з’являється позначка про те, що ця прес-карта не є дійсною.
Якщо говорити про інші додаткові переваги, які вона надає, то у багатьох країнах журналістам видається така перепустка на автомобіль. Як я вже зазначала, вона допомагає в безкоштовному або пільговому паркуванні (паркуванні на пільгових місцях). Або, як було зазначено на одному з американських сайтів, «це не звільняє вас від сплати штрафу за неправильне паркування». Але часто поліція закриває очі на це, коли бачить, що там наліпка є, що це автомобіль преси.
У той же час я побачила стурбованість наших колег у багатьох країнах, тому що багато нечесних людей зловживають статусом журналіста і намагаються або підробити прес-карти, або отримати їх нечесним шляхом. І 3 найбільших журналістських асоціації виступили із заявою з приводу того, що є «одна» на якомусь сайті із гучною назвою.
Вони назвали його просто «фабрикою перепусток» – там за гроші можна оформити прес-карти тим, хто фактично не є журналістом, і ця організація чи цей сайт не здійснюють ніякої перевірки.
Німецьких колег турбує те, що переваги, які надаються власникам прес-карт, часто використовуються не з робочою метою, а з якоюсь приватною метою, при цьому з’явилися організації, які організації, які фактично штампують ті прес-карти і починають їх продавати тим, хто хоче скористатися перевагами журналіста не будучи ним. Це мені дуже нагадало ситуації в Україні і я зрозуміла, що ми не самотні в цьому.
Якщо будуть додаткові запитання, я готова поділитися про те, як намагаються боротися із цими зловживаннями у різних країнах. Зокрема, у Німеччині говорять, що неможливо запатентувати сам термін «прес-карта», але можна запатентувати дизайн. І за підробку цього дизайну були вже судові рішення – люди отримали штрафи. Для попередження підробок карти перевипускаються кожні 1-2 роки і щороку або кожні два роки змінюються їхній дизайн (наприклад, колір), додаються голографічні елементи та інші.
Насамкінець я би хотіла сказати про погану новину і гарну. Погану новину уособлює та фраза, яку я прочитала на сайті французької комісії. Де зазначено: «Наявність прес-карти не означає, що перед вами хороший журналіст. Це означає тільки те, що перед вами професійний журналіст». Так само, як напис на кабінеті «Лікар-стоматолог» – не означає, що перед вами хороший стоматолог. Це тільки означає, що ця людина виконала певні вимоги для того, щоб працювати стоматологом.
І хороша новина. Я вбачаю в цьому великий простір для зміцнення етичних засад роботи як самих редакцій насамперед, які мають бути зацікавлені в тому, щоби власниками прес-карт були хороші журналісти, так і зміцнення роботи органу саморегуляції в Україні.
Як свідчить досвід інших країн, прес-карти можуть видавати різні організації, в тому числі в одній країні можуть це робити до 20-ти організацій. Але до них висуваються певні вимоги: вони мають бути спроможними здійснювати перевірки – вибіркові, планові, правильності використання, правильності отримання прес-карт, чи справді ці люди, які отримали прес-карти, є журналісти і продовжують працювати журналістами.
Також ці організації мають бути спроможними вести і зберігати базу журналістів, базу власників прес-карт і підтверджувати дійсність чи недійсність цих документів.
Отже, простір для роботи відкривається досить великий. Хоча запровадження єдиної прес-карти не є тією чарівною паличкою, яка одразу зробить українську журналістику дуже високого рівня.
Тетяна Циба, голова підкомітету з питань права громадян на інформацію Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова: “Я, по-перше, рада тому, що ця дискусія взагалі відбувається. Дякую вам за те, що ви це жваво обговорюєте, ще й на такому професійному рівні.
Як на мене, це питання прес-карт дуже давно перезріло. Очевидно, що до повномасштабного наступу ми підійшли до повної інформації анархії. Як на мене, то ця анархія чомусь навіть і сприяла там, у мізках, деяких наших громадян різного рівня і різних щаблів (в тому числі і в державній владі). Тому наводити порядок в інформаційному просторі потрібно.
Безумовно, є дві очевидні речі:
- Має бути після війни, після нашої перемоги більш суворий відбір у професії і більш суворі речі, які стосуються етики, поводження в процесі, більш суворі речі, що стосується відповідальності людей у професії. Тому що жити в умовах, коли повністю знівельована будь-яка експертність і професійність? Ну, ми всі, власне, бачимо наслідки всього, що відбувається.
- Але також, як на мене, очевидна і друга річ, про яку було зазначено і в дослідженнях, – до видачі прес-карти влада точно не повинна мати ніякого відношення. Інакше, якщо влада буде причетною до видачі національної прес-карти до того, щоб когось там благословляти, що є неправильне, що є правильне, то ми дуже легко скотимося в цензуру, чого насправді ніхто не хоче.
Тому це завдання із зірочкою для всіх вас, для професійної спільноти, медійників, для того, щоби відновити повагу до репутації, повагу до професійності, про що було дуже багато сказано. Я дуже сподіваюся, що ми до цього прийдемо.
З точки зору влади, ми готові долучатися разом із вами до обговорень і навіть давати вам площадку і можливості реєструвати ті речі, які будуть напрацьовані вами і будуть стосуватися саме регулювання журналістів. Безумовно, ми будемо говорити про те, що журналісти з прес-картою, які визнані професійною спільнотою як дійсно професійні журналісти, ми будемо долучатися законодавчо до того, щоби карати тих, хто намалював цю прес-карту, а не насправді її отримав. Як-от у нас було до війни, коли у нас були газети зареєстровані на зараз сумнозвісного Стрємоусова.
Ми тоді ще блокували його претензії до Комітету свободи слова, що йому нібито забороняють вільно висловлювати свою позицію і вставляють цензуру. Але тим не менше наслідки і прецеденти були: разом із Шарієм був Стрємоусов і так далі, і ми не хочемо до цього повернення. Тому, безумовно, влада буде говорити про те, яким чином карати підробників національної прес-карти і яким чином, преміювати. В якому плані? Можливо якісь дійсно є привілеї.
Хоча мені видається, що привілеї до власників національної прес-карти – з точки зору влади, це може бути дійсно умовний перелік журналістів, які мають цю прес-карту, який надається в силові органи. Що типу журналістів з прес-картою треба захищати в першу чергу і до них треба застосовувати вимоги і законодавство, які там захищають журналістів додатково. Якщо людина – блогер або сама себе вважає журналістом, але ним не являється, то до неї застосовується захист як до будь-якого громадянина.
А ці, якісь інші переваги національної прес-карти, напевно, має розробити ваша професійна спільнота. Можливо, це будуть якісь місця, де зможуть журналісти щось зі знижками купувати або обмінюватися досвідом. Можливо, це можуть бути якісь додаткові навчання, безкоштовні для журналістів. Тобто це вже сама спільнота має визначити, що саме. Але, очевидно, ця розмова дуже назріла, перезріла. І давайте вже впроваджувати цю прес-карту.
Зараз, підкреслюю, готові надати площадку і руки, ноги для того, щоби ваші напрацювання спільно проводити через комітети, влаштовувати обговорення з народними депутатами щодо того, що це необхідно, проводити це через зал, але якщо ви готові до цієї роботи.
Як я бачу, ви вже готові. Навіть і після обговорення це вже перші кроки.
До речі, як було зазначено? В дослідженні говорилось, що дуже важливо, щоб дійсно не було такого сприйняття, що хтось «великий из журналистов» буде сидіти і в корупційний спосіб вирішувати, кому давати цю прес-карту, а кому її не давати. Тут що можу сказати? Насправді, такі речі все рівно будуть, тому що ті блогери або псевдожурналісти, які є зараз, нині «дремлют».
І якщо спільнота не захоче їм давати прес-карту, то вони будуть запускати інформаційні кампанії про дискредитацію цієї прес-карти. Але вам, як професіоналам, вже не вперше доводиться стикатися з подібними кампаніями. І що? Це просто щоденна робота. Немає такої чарівної палички, що скаже: «Скрізь корупція, але прес-карту дають без корупції». Відповідно будуть інформаційні кампанії, які будуть це дискредитувати. Але нам все рівно треба це впроваджувати, не дивлячись на подібні дискредитаційні кампанії”.
Андрій Куликов, голова Комісії з журналістської етики: “Мені завжди видавалося, що права журналісток і журналістів тоді будуть найкраще захищені: не коли їм додатковий захист, а коли права решти громадян захищені на такому рівні, що нам і не потрібний додатковий захист. «Ну, будемо до цього стриміти», – як той казав”.
Катерина Мяснікова, Виконавча директорка Незалежної асоціації медіа (НАМ): “По-перше, я погоджуюсь із пані Тетяною. Мені здається, у нас все є для того, щоби запроваджувати прес-карту. У нас є розуміння спільноти, як ми бачили з дослідження, у нас є зрозумілий міжнародний досвід. Нам потрібен проджект-менеджер, я так розумію. Найголовніша проблема – нам потрібен лідер процесу.
Зі свого боку можу сказати як представник Асоціації. Ми готові підтримувати власне цей проект в декількох варіантах конфігурації. Чи буде одна організація, яка буде видавати єдину прес-карту? Ок, ми готові своїх учасників долучати власне до того, щоби вони зверталися, і організовувати цей процес. Якщо буде декілька організацій, то ми готові акредитуватися як організація, яка буде видавати ці прес-карти.
Що ми бачимо і що ми очікуємо?
Це має бути нова система. Давайте скажемо чесно: старі дискредитували себе і історія про те, що перед кожними виборами у нас з’являється в 3 рази більше журналістів, ніж коли-небудь до цього, – це історія, яка не працює.
Друге. Це точно має бути диджиталізована система, яка дозволяє перевіряти дані онлайн. Це наші очікування до цієї системи.
Відповідно третя, яка виходить з другої, – це точно має бути на березі домовлено з державними органами про користування цією диджитальною базою і про те, що ми це робимо і для себе, і для того, щоби ідентифікація журналіста була дуже простою, швидкою і історій про те, як впізнати журналіста вже не було.
Це вирішує і проблеми про те, як відбирати прес-карти. Ну, людина може колекціонувати свої прес-карти, але якщо їх немає в базі, то їх немає в базі і, відповідно, система працює.
Наостанок, якщо ми хочемо для журналістів більше прав, ніж для інших громадян (як мають адвокати, інші професійні спільноти, наприклад), ми маємо зробити ефективну систему самоідентифікації. Інакше це не працює. І, власне, давайте це вже робити. Скажіть, що треба робити нам, для того, щоби робити це?
Наталія Лигачова, шеф-редакторка інтернет-видання «Детектор медіа»: Я вважаю, що проблема, з одного боку, з видачею прес-карт, а з іншого – боротьба з тими, хто видає прес-карти незаконно, ну, не прес-карти, а посвідчення журналістів, вона не лише назріла, а й перезріла. Ми знаємо дуже велику історію цього питання, коли ми були на старті цього процесу, але певні причини цьому завадили. Я не думаю, що ми, якщо реалістично дивитись на ситуацію, зараз швидко прийдемо до того, щоби запровадити прес-карту. Але мене вражає та робота, яку провела Комісія з журналістської етики. Це дослідження вона теж буде зараз нівелювати.
Я вважаю, що можна вже вважати завершеною дискусію, підтримую тут Катерину і багатьох, у тому, чи потрібна нам прес-карта. Тобто вже зрозуміло, що потрібно. Треба переходити до іншого етапу зараз, яким чином ми цей механізм все-таки запускаємо, і ми приєднаємося до міжнародних прес-карт чи ми запровадимо національну прес-карту, якщо національну прес-карту, то яким чином і так далі. І тут має бути, безумовно, професійна дискусія. Знову ж таки, буде нелегкий процес, бо є протиріччя і між нами, і між організаціями, і зараз узагалі війна.
Але як було із законом про суспільне мовлення? Ви пам’ятаєте, ті, хто багато років тим займався. Іноді здавалося, що взагалі це не буде реальним, дехто за часів Януковича вважав, що треба взагалі кидати, займатися цим, а я і інші казали: «Ні. Треба нароблювати ті проекти, законопроекти. І якщо буде якийсь момент, це запустите». Так воно і вийшло. Революція Гідності дозволила швидко запустити нам процес створення суспільного мовника.
Тому я вважаю, що зараз треба рухатися в цьому напрямку. Розумію, що сьогодні і навіть завтра ми цей механізм навряд чи запустимо, але ми маємо бути готовими в будь-який слушний час це зробити. Дякую!
Сергій Штурхецький, Голова Незалежної медіапрофспілки: “Мені важко об’єктивно брати участь в цьому процесі обговорення, тому що ми ще, як сказала пані Тетяна, в 2011 році я для себе (а ми ще й раніше) в медіапрофспілці все вирішив. Вирішили, яким чином відбувається цей механізм, і навіть його трошки запровадили. Він, як-не-як, але в межах цієї організації працює.
Тобто ми тоді домовилися, що ми видаємо прес-карту, обов’язковою умовою є визнання кодексу етики українського журналіста, обов’язковою умовою є визнання діяльності і порад, рекомендацій комісії з журналістської етики. І ми так само беремо на себе відповідальність, коли ми видаємо цю прес-карту. Так само видаємо і міжнародну прес-карту. У нас, до речі, людина, яка отримує міжнародну прес-карту, обов’язково отримує і національну. Але людина яка отримує національну, не завжди отримує міжнародну. Ну, така ситуація.
У нас були прецеденти із забиранням так би мовити картки, хоча у нас це не відрегульовано до кінця. Тим самим, з тими прізвищами, які вже тут звучали і не хочу ще раз повторювати, у нас були з цим певні питання. Але ми в межах наших можливостей.
Наприклад, те, що говорила пані Ліна. Коли завершується прес-карта, що діє рік чи два, у нас є можливість ще раз і ще раз передивитися, перевірити людину; бо все-таки оті всі, яких ми не хочемо називати, вони ж не відразу такими були, вони поступово мужніли і ставали такими покидьками. Цей процес ми відстежували і на тому етапі, де змогли, відреагували.
Ще один важливий етап – це дійсно широкомасштабне вторгнення, яке ще раз показало: наодинці журналісту дуже важко вижити, дуже важко пережити це все діло і тільки організовані, професійні, медійні, різні спільноти, журналісти здатні навіть, вибачте, до елементарного виживання, для того, щоби забезпечувати безпеку. Саме з точки зору безпеки ми дивимося в профспілці на механізм єдиної прес-карти чи взагалі прес-карти. Наприклад, був випадок, коли до нас звернулися з Миколаївської ВЦА з приводу міжнародної прескарти. Я звернувся до швейцарської асоціації журналістів, наших колег, вони мені підтвердили: «Так, це наш журналіст». Тобто верифікація зайняла там буквально пів години, незважаючи на те, що це різні кордони, різні країни і різні ситуації. У нас, в тому числі завдяки цьому, відбулася швидка верифікація, людина отримала допомогу.
Ми би хотіли, щоб так само і таке бувало. Втратила людина прес-карту – є телефон. Телефонують по тому телефону і кажуть, де забрати, де віддати.
Тому я дуже вдячний вам ще раз за те, що ви підняли ще раз цю дискусію! Ми, в свою чергу, від медіапрофспілки завжди були прихильниками цього. Сергій Гусь тут, один із перших голів незалежної медіапрофспілки, якраз багато що зробив для цього процесу і продовжує бути ідеологом і двигуном цього процесу, так само – всі наші члени і членкині. Ми з радістю підтримуємо будь-які ініціативи.
Одне тільки застереження: як тільки це попадає десь у царину законодавства, у царину влади, там дійсно треба бути обережним. Ми дійсно маємо досвід, і тут не питання про те, що ми дмухаємо на холодну воду. Ми тут вже мали прецеденти, тому ми їх не хочемо далі продовжувати.
Ще раз і ще раз дуже вдячний тим, хто зробив це дослідження і тим, хто піднімає цю роботу! До речі, я дуже вдячний пані Тетяні за ту згадку про те, що саме, можливо, безвідповідальна в чомусь журналістика – десь відповідальне споживацтво безвідповідальних новин призвело нас до такої драматичної ситуації, яку ми зараз переживаємо”.
Максим Кречетов, член Ради з питань свободи слова та захисту журналістів при Президентові України: “Прошу не зважати на теперішній статус. Просто ця історія триває не один рік. 2019 року ми ж збирали раду зі свободи слова, формували її вперше в демократичний спосіб: знизу вгору. Я тоді тільки запропонував журналістському середовищу подумати, порадитися між собою на тему прес-карти.
Навіть натяку, якогось втручання держави – цього не може бути просто за визначенням ніколи, це лише інструмент саморегуляції винятково. Держава тут має бути партнером цієї ініціативи лише в одному: в тому, що визнаватиме ці прес-карти як, скажімо, ліцензію на займання журналістською діяльністю. І держава послугуватиметься тим реєстром, який ми запропонували – обговорити з журналістом, як інструмент.
Тобто виготовити будь-яку корочку, будь-що у ХХI столітті не складає жодних проблем. Мої племінники там таке роблять, що взагалі. Важко було б уявити, що це насправді легко – намалювати, дизайн скласти. Підробити фізично не важко, але коли вестиметься реєстр, до якого вноситимуться дані щодо журналіста… Але, знову ж таки, не має жодного значення, і мене підтримували колеги з ради зі свободи слова, чи то журналіст є штатним працівником якогось видання, або він журналіст-фрілансер, блогер-журналіст. Єдине, що має значення, – дотримання стандартів журналістики і виконання кодексу етики українського журналістика. Тобто, підписуючи зобов’язання дотримуватися цих фундаментальних документів і практичної роботи, тобто кількох зразків журналістських робіт, і є підставою для того, щоб надати журналістові таку прес-карту і статус журналіста, внести його до реєстрів. Це вирішує інститут саморегуляції журналістів.
А позбавлення прес-карти? Держава (правоохоронні органи чи хтось ще) може звернутися до цього органу саморегуляції з мотивованим проханням позбавити статусу журналіста на підставі певних викладених фактів, де вказано на прямо порушення журналістських стандартів і порушення кодексу журналістської етики. Але все одно це питання вирішується винятково органами саморегуляції. Це лише на їхній розсуд, бо видають вони і позбавляють статусу журналіста.
Я ж кажу ще раз: держава-партнер лише в тому, що вона визнає цей статус як ліцензію на професію. Це за аналогією адвокатської, медичної професії. Ви ж бачите, кому я агітую? Усі ж розуміють, в якій чутливій сфері працюють журналісти. А тепер ще й війна триває, в цій сфері вона є не менш запеклою, ніж на полі бою.
Тому переконувати нікого не треба, наскільки важливою є інформація. Рада зі свободи слова задовго до початку війни ухвалювала документи, звернення до органів держави з проханням більш уважно придивитися до тих викликів і загроз, які створюються в інформаційній сфері. Звісно, що вони це теж розуміли. Але нам важливо, щоб це зрозуміли журналісти і більш відповідально ставилися”.
Андрій Богданович, начальник відділу зв’язків з медіа та суспільними інституціями Національного радіо з питань телебачення і радіомовлення: “У мене є питання до представниці НСЖУ щодо міжнародного досвіду. З початку війни Russia Today і Sputnik – ті канали, які ввійшли в шостий пакет санкцій, вони заблоковані на території Європи. Скажіть, будь ласка, чи в міжнародному досвіді якось журналістів позбавили прес-карти чи ні? Навіщо прес-карта тоді, якщо, наприклад, у Європі не позбавляють пропагандистів журналістської діяльності? Чи є такі в принципі приклади?”
Ліна Кущ: “Ті органи і організації, які видають прес-карти за кордоном, вони не видають прес-карти Russia Today чи Sputnik, тому вони не можуть їх позбавити. Якщо брати Грецію, то там претендент на прес-карту повинен бути греком за походженням або проживати в тій країні. Ви яких журналістів маєте на увазі?”
Андрій Богданович: “Мається на увазі, що журналісти, які працюють на телеканалах Russia Today, Russia Today Arabic, Russia Today France, вони ж мають прес-карту як журналісти?”
Ліна Кущ: Від своїх телеканалів?
Андрій Богданович: Від своїх телеканалів.
Ліна Кущ: Від своїх телеканалів, я припускаю, вони мають.
Андрій Богданович: А від Міжнародної федерації журналістів?
Ліна Кущ: Ми є Національною спілкою журналістів, ми не можемо знати, чи вони мають карту від Міжнародної федерації журналістів. Єдине, що можу сказати? Що ми були першими, хто звернувся із закликом виключити Спілку журналістів росії із Міжнародної федерації журналістів узагалі.
Нас підтримали спілки журналістів деяких країн, це було ще перед конгресом Міжнародної федерації. Але встановити, чи мають вони цю картку від Міжнародної федерації, ви можете, звернувшись до самої Міжнародної федерації. Ми не є провайдером системи
Андрій Богданович: Ви маєте на увазі, що не було таких випадків і ви не чули про них?
Андрій Куликов: Принаймні нам про них досі невідомо, хоча хто його зна, що робиться на європейських просторах просто в цей момент.
Ольга Гужва, програмна менеджерка проєкту Ukraine Voices Інституту з висвітлення війни і миру (IWPR): “Я додам маленький коментар до цієї дискусії. Дійсно, національну карту не можна позбавити за національною ознакою. Як би нам цього хотілося, але ми повинні дотримуватися певних стандартів. Але процес іде і професійні спільноти про це пишуть, про це говорять.
І бути представником російського медіа за кордоном – не є дуже комфортним і не є дуже професійним, бо це вже певне маркування. Тому я не можу казати, що нічого не відбувається. Але це відбувається в межах законодавства. І ще раз зазначу: те, що ти росіянин, не означає, що тебе можуть позбавити певних прав, як би нам, українцям, цього не хотілося.
Щодо того, що сьогодні відбувається. Я б хотіла дуже подякувати організаторам! Дуже важливі теми! Те, що сьогодні Тетяна Лебедєва казала, що такі коментарі не на часі. Шановні, не на часі це буде завжди.
Саморегулювання та певні зміни – це завжди не на часі, бо це не комфортно, це передбачає дуже багато дій. І зараз ситуація складна. Тож, навіщо ускладнювати вже і так складну ситуацію? Треба просто діяти.
Щодо аргументів, чого це потрібно. Я думаю, що першої фрази, коли ми говорили про методологію, вже було достатньо, для того, щоб аргументувати цей процес і почати діяти без обговорення. Головна фраза – генеральну самокупність ми не можемо визначити. Більше не потрібно ніяких цифр, не потрібно ніяких аргументів, тому що це про суб’єктність спільноти.
Прес-карта – це каталізатор тих процесів, які будуть відбуватися зараз у професійній спільноті, а це репутація, професійні стандарти і хто є хто. У нас зараз така інформаційна ситуація, що ми всі вважаємо себе навіть не журналістами, а медіа, і війна це спровокувала. Іноді пересічна людина є носієм інформації, яку репостять всі, навіть великі медіа. Але це не означає, що я можу вважати себе журналістом, тому що хтось зробив 1001 репост того, що я написала в даний момент. Ми всі донатимо ЗСУ, але ніхто не каже, що ми військові. Так само потрібно відбутися професійній спільноті журналістів, тому треба діяти.
Дуже дякую організаторам за те, що ця дискусія відбулася! І треба далі не обговорювати, а робити паралельно: діяти і обговорювати”.
Максим Дворовий, медіаюрист ГО “Лабораторія цифрової безпеки”, медіаюрист КЖЕ: “Ми в тій ситуації, коли нам просто спільнотою варто дійти до певного консенсусу стосовно того, що саме і як саме ми хочемо робити з впровадженням прес-карти, і вже після того робити якісь там нормативні зміни до законодавства, які можна під це підводити.
Станом на сьогодні у нас все одно залишається проблема в законодавчому формулюванні, з тим, що в нас кожне видання може видавати свої посвідчення журналістів. І найбільшою проблемою є величезна кількість формально зареєстрованих, але таких, що не видаються, друкованих видань. Якщо ми подивимося в реєстр відповідних суб’єктів, ми там побачимо декілька тисяч, які зареєстровані ще з 90-х і мають формальне право видавати прес-карти як-завгодно і кому-завгодно.
Це насправді чи не найбільша, з точки зору нормативного регулювання, проблема зі зловживанням прес-картами станом на сьогодні. Лишень, вирішивши її і якимось чином дійшовши певного консенсусу на загальнонаціональному рівні і на рівні спільноти (стосовно того, що ми передаємо право видавати прес-карти винятково журналістським репрезентативним організаціям), ми зможемо прибити цю значну частину проблем, яка існує на сьогодні. Власне, це все”.
Сергій Гусь, член Комісії з журналістської етики: “Я дуже коротко. Підтримую, звісно, впровадження прес-карти. Але ось що хотів зауважити, за наслідками дискусії. По-перше, ми маємо ще продискутувати таке питання, як свобода слова і свобода поширення думок, щоб наша прес-карта і наші вимоги дотримуватись етичних стандартів не стали інструментом цензури або якогось обмеження для поширення різних думок. Це ще й питання більшості. Так, ми часто кажемо, що ми рішення ухвалюємо колективно, більшістю голосів.
Але більшість – не значить, що треба не давати слово меншості, і у нас є щодо цього правила. Але так само це має бути правило поширене і загалом, на діяльність журналістів. Звісно, є журналісти, чиї публікації нам можуть не подобатися, і ми маємо продискутувати і встановити більш чіткі і широкі правила щодо цього, як ми реагуємо. Бо не кожна стаття, яка нам не подобається, є такою, що порушує стандарти. В КЖЕ про це ми дискутуємо. Але і суспільство має розуміти, що впровадження прес-карти, вимоги етичних стандартів для журналістів не стануть обмеженням для різних думок, різних дискусій, для толерантності і взагалі в демократичності і преси, і суспільства в цілому”.
Світлана Остапа: “Вітаю учасників заходу! Я ці дискусії відвідую більше 10 років. Мені здається, що ми підійшли до того етапу, коли мають професійна спільнота і всі бажаючі взяти в цьому участь: просто домовитися про робочу зустріч і проговорити більш детальні кроки. Коли ця дискусія переростає в широченну дискусію, в якій беруть участь представники інших професій, то виникає щось не те. Їхню думку, звичайно, важливо почути, але якщо ми самі не захистимо свою професію, то, крім нас, ніхто це не зробить”.
Ліна Кущ: “Ще було питання, які організації в Україні могли би бути залученими, могли би видавати прес-карти. Насамперед, ми зараз перебуваємо на обговоренні, яке ініціювала Комісія з журналістської етики.
Я вважаю, що ця організація була б спроможною взятися і бути провайдером такої єдиної прес-карти. Крім того, виходячи з критеріїв, які висуваються до таких організацій за кордоном (тобто наявність достатньо розгалуженої системи, наявність своїх представників на місцях з можливістю перевірити статус чи заявку того чи іншого журналіста (журналістки), можливість проводити вибіркові перевірки і взагалі адмініструвати цю базу, у нас уже є прорекломована Національна спілка журналістів України і є незалежна медіапрофспілка, є незалежна асоціація мовників – тобто ті організації, які об’єднують журналістів або медіа.
Зокрема, НСЖУ та кожен, хто подає заяву на вступ, він зобов’язується виконувати кодекс етики українського журналіста. Я погоджуюся з тим, що він може бути позбавлений членства за ці порушення.
Щодо бази журналістів. У нас був експериментальний досвід ще перед початком повномасштабного вторгнення. У нас харківська обласна організація, вона така прогресивна, цифрова. Вони створили можливість перевірки онлайн посвідчень журналіста або членів спілки, які видані, і це працювало, але з початком повномасштабної війни ми цю опцію відключили, оскільки, з бази журналістів, це дуже чутлива тема. Так само ми обмежили доступ до цієї бази і можливість перевірки онлайн зараз неможлива. Але такий експеримент ми провели.
Ми вважаємо, що ми можемо це зробити і це можна було би запровадити в рамках єдиної прес-карти. Єдине, що під час війни – це дуже чутлива інформація. Варто подумати, чи варто зараз робити цю перевірку онлайн, чи все-таки це будуть якісь інші форми (наприклад, захисту цієї прес-карти, за якою там її можна буде перевірити)”.